Останнім часом у світі альпінізму відбувається багато чого неординарного – від загибелі пакистанського носія на восьмитисячнику К2, повз тіло якого байдуже пройшли понад сто людей, до кризи в Британській раді з альпінізму (від ред: згідно з фінансового звіту, найстаріший альпіністський клуб світу повідомив про прогнозований дефіцит у 275 000 фунтів стерлінгів на 2023 рік).
За словами Джона Портера (John Porter) , колишнього президента британського Альпійського клубу, вся справа в грошах і в гонитві за рекордами.
Джон Портер (John Porter) під час першого сходження на Південну стіну гори Невадо (Nevado)
Вікторіанський письменник, мистецтвознавець і ентузіаст гір Джон Раскін ( John Ruskin) якось сказав, що альпіністи його епохи «перетворили собори цього світу на іподроми».
Сьогодні, коли справа доходить до змагання за те, щоб першим подолати всі чотирнадцять восьмитисячників світу і побити різноманітні гірські рекорди, які можна "з вигодою продати спонсорам" – усі найвищі вершини на Землі, усі другі за висотою вершини на Землі, тощо; більшість людей відчуває жагу до подібних гонок.
Комерціалізм, прийшовши у альпінізм, взяв на себе небезпечну, нігілістичну та духовно трансцендентну розвагу та перетворив її на кастрований товар, який можна продати під маркою пригод гірського туризму.
Схоже, що сьогодні міфічні вершини світу населяють демони нового типу, абсолютно відмінні від тролів чи драконів – чиї форми, на думку творців доромантичних часів, вони прийняли – словом, зараз найстрашнішими демонами у горах є самі люди.
По-перше, подумайте про вплив грошей на альпінізм.
Кожному бізнесу потрібен ринок для отримання прибутку, і щоб завоювати цей ринок, потрібно привернути увагу клієнтів. З одного боку альпіністського бізнесу — це можливість продавати сходження на восьмитисячники, особливо на Еверест, а з іншого — розробка особистого бренду, який можна продавати громадськості як такий, що досяг успіху; як приклад: Крістін Харіла (Kristin Harila) та шерпа Тенджен Лама Шерпа (Непал), які пройшли всі 14 восьмитисячників світу за рекордний час: 92 дні (3 місяці та 1 день).
Щоб стати гірським туристом, який займається сходженням на восьмитисячники, не обов'язково бути хорошим альпіністом, потрібно лише вміти ходити в гору.
Це майже те-саме як і пройти віа-феррата (via Ferrata), але тут метал замінено мотузками, натягнутими людьми, які працюють у високих горах.
Часто дуже компетентні та ефективні, шерпи та висотні носії не лише забезпечують туристів відчуттям безпеки, але також приносять спорядження та припаси до кожного висотного табору, включаючи кисневі балони, щоб забезпечити їхній комфорт (і життя) на великій висоті. За клієннтів і думають і планують.
Багато людей, які працюють у горах, можуть гідно заробляти на життя, інші ж піддаються експлуатації, погано навчені та погано оснащені.
Деякі менеджери комерційних експедицій нехтують шерпами [тут термін "шерпа" використовується умовно та для простоти], щоб зменшити витрати на експедиції та збільшити прибуток, тому клієнти можуть не бачити, наскільки цінною та необхідною є їхня робота.
Нещодавня трагічна смерть пакистанського носія Мухаммеда Гасана (Muhammad Hassan) на K2 – недосвідченого та погано спорядженого, який опинився на дуже людній горі та чий порятунок став абсолютно неактуальним у порівнянні з фіксацією десятків людей на досягненні вершини – має змусити нас схилити голови від сорому.
Траверс під Великим Сераком на К2. 27 липня 2023 року. Альпіністи йдуть до вершини, причеплені до мотузки, а Гасан лежить на снігу в чорних штанях і жовтій куртці (обведено колом). Фото: Lakpa Sherpa/8K Expeditions
Гасан загинув 27 липня на висоті понад 8200 метрів, бо хотів заробити грошей на ліки для своєї матері-діабетика. Після того, як він зірвався з маршруту і не міг поворухнутися, помираючи, повз нього пройшло понад сто п’ятдесят людей. Згідно з одним повідомленням, Гасан не був одягнений у пуховий костюм, без якого неможлива робота на висоті понад 8000 метрів.
Хоча люди з команди Крістін Харіли стверджують, що допомагали Гасану, і заперечують звинувачення в тому, що вони його ігнорували, виникає питання, чому масове сходження на вершину не було зупинене і порятунок людського життя не став пріоритетом?
Окрім небезпеки, яку може принести збільшення грошей і чисельності людей у горах, мені здається, що сучасна культура гірського туризму також перетворила в товар людські зусилля, які мають наблизити людей до розуміння природи — унікальний досвід, який надають рідкісне та делікатне середовище високих гір.
Гірський туризм – ще один приклад того, як ми говоримо одне про захист планети, а робимо протилежне.
Це є жахливий приклад для майбутніх поколінь.
Крістін Харіла та Тенджі Шерпа, безсумнівно, встановили рекорд найшвидшого проходження чотирнадцяти восьмитисячників лише за 92 дні за допомогою гелікоптерів, а також, ймовірно, встановили рекорд за найвищим викидом вуглецю парою альпіністів за найкоротший період часу.
Вся їхня експедиція, безумовно, стала одним із найдорожчих гірських проектів: якось Харіла сказала в пресі, що експедиція коштувала понад 1,3 мільйона Євро (1,4 доларів США); тепер цей проєкт можна продати тим, хто може собі це дозволити, рекламуючи це як унікальну можливість увійти в історію.
Комерціалізація альпінізму та змагань, звичайно, не є чимось новим. У "золотий вік" альпінізму люди змагалися за перші сходження на найвищі вершини Альп.
У той час і в наступному столітті слово «перший» було дуже важливим: перший на вершині, перший на вершині новим маршрутом, перше соло, перше сходження альпійським стилем, перше сходження на кілька вершин поспіль, перша жінка на вершині, перший наймолодший альпініст, перший найстарший альпініст, перший альпініст з інвалідністю, тощо. У першій половині 20-го століття люди витрачали багато грошей, змагаючись на восьмитисячниках.
Кількість людей на К2 зростає, оскільки друга за висотою гора світу набуває популярності.
Але ці гроші ніщо в порівнянні з тими сумами, які сьогодні приносить гірський «спорт».
Звертатися до заможних людей і пропонувати їм такі сходження — і навіть подорожі класу «люкс», деякі з яких коштують близько 200 000 доларів США за одну веришну — і заробляти гроші на горах з маркетингової точки зору — це очевидно.
Для широкого загалу сходження на Еверест здається надзвичайним досягненням, але мало хто усвідомлює, що якби вони мали гроші та мали достатню фізичну форму, вони також могли б «підкорити» Еверест. До речі, від думки про те, що людство може «підкорити» будь-яку частину природи, справжніх альпіністів приводить у жах.
Як сказав Джордж Мелорі сто років тому: «Єдине, що ти підкорюєш, — це самого себе» — повна протилежність сучасній тенденції самореклами.
Я вважаю, що змагання Харіли з проходження всіх восьмитисячників – це відлуння "золотого віку" альпінізму.
Едвард Вімпер (Edward Whymper) "виграв забіг" на Маттергорн, але це коштувало життя чотирьом його товаришам. Досягнення Харіли та Шерпи, незалежно від обставин, також затьмарене смертю. Тому альпінізм має дозріти до такої стадії, коли кількість не має значення.
Деякі збитки, завдані гірським туризмом, є більш непомітними. Надмірне узагальнення слова «пригода» зменшує цінність ризику, тобто перевірки наших можливостей. Я б описав більшість альпіністів мого покоління як аутсайдерів - бунтарів, нонконформістів, ексцентричних митців, бунтарів та єретиків-іконоборців. Їх можна порівняти з поетами-денді 19 століття та андеграундними митцями 20 століття, такими як музиканти джазу та рок-н-ролу, які відчували атавістичну потребу створювати щось нове.
У наш час соціальні медіа можуть створити ілюзію, що все можна швидко зрозуміти і освоїти. Люди мого покоління проводили в горах тисячі годин, удосконалюючи свої навички та набуваючи досвіду, що, у свою чергу, допомогло розвинути шосте гірське почуття та краще зрозуміти небезпеки. Перші сходження були і є ризикованими. Багато людей загинуло в горах, як пише лауреат премії Бордмена-Таскера Браян Холл (Brian Hall) у своїй шокуючій книзі «Високий ризик» (High Risk) .
Кен Вілсон, відомий автор і редактор, а також мій керівник у журналі Mountain, одного разу припустив, що альпіністів шукати власний шлях спонукала загроза ядерної війни.
Однак я вважаю, що нами рухала потреба відкривати місця та моменти, які були б унікальними для нас. Ми схожі на художників, які залишають слід, що нагадує протоптану в траві стежку на фотографії Річарда Лонга «A Line Made by Walking» 1967 року . Отже, важливим пунктом моєї аргументації є переконання, що багато в чому альпінізм ближчий до мистецтва, ніж до спорту.
А тепер давайте пограємо в гру «вкажи зайвий предмет»:
Звичайно, відповідь: альпінізм. Решта – спорт, а альпінізм – не спорт.
На відміну від альпінізму, у всіх інших сферах діяльності час і правила відіграють важливу роль, а результати визначаються цифрами: перше місце, друге місце тощо. Це можна узагальнити в таблицях: переможець, переможений, нічия, медаліст, тощо.
Хтось із вас може сказати: «Зачекайте, а як щодо альпіністів, які здійснюють свої перші сходження? Хіба це не те саме, що роблять інші спортсмени?» Це правда, розміщуючи альпіністів в послідовності порядкових номерів, багато хто в захваті від того, що його ім'я йде першим у списку. Однак ті, хто здійснив друге чи наступне сходження, ймовірно, відчують щось зовсім інше, ніж перше, і в цьому суть. Бо альпінізм – це, перш за все, пригоди та досвід, а не цифри.
«А як щодо Золотих Льодорубів?» – запитаєте ви, адже там нагороджують за справжні досягнення в альпінізмі.
«Хіба це не рух до турнірної таблиці?» Так, можливо, але журі вдалося уникнути цього питання, тому що вони нагороджують саме проходження, а не окремих людей.
Що має значення в Золотому Льдорубі, так це дотримання етики та стиль сходження.
Сходження українських альпіністів на південно-східний стовп Аннапурни III у 2021 році ( Микита Балабанов (м. Київ), В'ячеслав Полежайко (м. Черкаси) та Михайло Фомін (м. Київ) було блискучим, але не було нагороджено премією, оскільки українці використовували гелікоптер для доставки спорядження та збору базового табору.
Хтось може заперечити, що з ними поводилися занадто жорстоко. Адже скоро всі будуть користуватися гелікоптерами, тим паче, що стан льодовиків погіршується.
На мій погляд, використання гелікоптера затьмарює важливість всього проекту, політ залишає вуглецевий слід, зникає необхідність контактувати з місцевими жителями, а ті, над ким він літає, втрачають можливість заробити.
Але якщо політ необхідний, чому б не скористатися парапланом, як Вілл Сім (Will Sim) і його команда?
Більшість альпіністів розуміють, що шлях до гори часто такий же важкий як і саме сходження, якщо не більше.
Джон Портер (John Porter), Алекс Макінтайра (Alex McIntyre) і Войцех "Войтек" Куртика (Wojciech "Voytek" Kurtyka) в базовому таборі гори Бандака
Мій хороший друг, ексцентричний польський альпініст і провидець Войцех "Войтек" Куртика (Wojciech "Voytek" Kurtyka), першим зазначив мені, що людство тиранізує цифрові технології, наші душі захоплені цифрами та статистикою, нами рухає те, чого очікує від нас суспільство.
Досягнення вимірюються в цифрах – заробіток, швидкість, споживання палива, відстань, середній рівень бейсбольного удару, споживання енергії тощо. У альпінізмі це перетворюється на дуже нюансовані ступені складності. А коли рівень складності вже визначено, знову з'являється слово «перший»: перше сходження, перший прохід по новому маршруту, перше проходження у альпійському стилі, перше сходження соло.
Виміряти досягнення в альпінізмі набагато складніше. Це дуже стара дискусія. Коли в 1894 році було створено Міжнародний олімпійський комітет, розглядалося включення альпінізму до олімпійських дисциплін, але від цієї ідеї відмовилися, оскільки було зрозуміло, що досягнення в горах відбуваються в різних середовищах, на різних висотах і відрізняються за складністю. «Змагання» не відбуваються у місці, визначеному правилами, як у випадку з перегонами чи іншими дисциплінами.
У змаганнях зі спортивного скелелазіння учасники змагаються на спеціально розробленому маршруту та намагаються досягти результату, як і в будь-якому іншому виді спорту.
Серед правління Британської ради альпінізму було таке захоплення можливістю виграти медалі, що, навіть не знаючи його членів, усі його фінансові резерви були витрачені протягом останніх двох років на субсидування спортивного скелелазіння, яке перевищувало бюджет федерації.
У цій «фаст-фудній» зацикленості на споживанні товарів та конкуренції, було втрачено філософію скелелазіння та альпінізму.
Збирання гірських вершин може стати самоціллю, безрадісним підрахунком чисел — якщо не прожити кожну мить.
Покійний британський альпініст Пол Нанн сказав: «Коли ми йдемо на сходження, ми ставимо одну ногу перед іншою, йдемо якомога далі, але завжди пам’ятаємо, що зворотна дорога потребує тих самих зусиль, як і сходження».
Невже я єдиний, хто не розуміє цю одержимість робити селфі нагорі? У результаті ми маємо людей у горах, які проходять повз мертвих і вмираючих людей, тому що вони заплатили великі гроші, щоб бути на такій висоті. Так було завжди: там, де можна заробляти гроші, а деякі люди готові на все, щоб заробити на життя, цінності знецінюються і перестають бути важливими. Іншими словами, природа і люди не мають значення.
Але чи відрізняється ця поведінка від поведінки людей у будь-якій іншій їх діяльності? Я так не думаю, хоча і є різниця. Я вірю, що люди можуть вчитися і змінюватися. Ще один аспект історії Мохаммеда Гасана полягає в тому, що вона викликала громадське обурення. Припускаю, що хтось із альпіністів замислювався над мотивами своїх дій і цінностями, які вони відстоюють.
Можна сказати, що нас, горян, які писали книжки, читали лекції та виступали на фестивалях, можна назвати лицемірами, бо всі ми є ланками в ланцюзі історії, яка привела нас туди, де ми є сьогодні.
Коли це почалося? З першим сходженням на Маттергорн?
А може, у 1953 році, коли відкрити Еверест, це була найвища точка світу, символічна і надихала не лише альпіністів?
Перше сходження на Еверест трохи схоже на висадку на Місяць, це досягнення всього людства, незалежно від того, яка нація була першою. Сьогоднішній час характеризується тим, що в ХХ столітті, позначеному спустошливими війнами, ще була жива ідея «подолати» і «завоювати». Моє запитання: що сьогодні людина має «подолати»? Мелорі вже відповів на це питання: своє его і свої марення.
Якщо ми хочемо пережити те, що ми робимо з нашою планетою, настав час, щоб наші прагнення стали більш зрілими. Для багатьох альпіністів єдині цифри, які мають значення, це кількість років, проведених ними в горах, протягом яких вони пізнали тонкість і красу життя в природі.
Незважаючи на те, що це суперечить інтуїції, сходження в гори зменшує стрес у нашому житті, збільшує усвідомлення того факту, що ми живі, завдяки сходженню ми усвідомлюємо, наскільки крихким є наше існування, які ми маємо обмеження та наскільки ми незначні. Конкуренція та цифрові технології створюють стрес і можуть усіх нас знищити.
За словами Джона Портера (John Porter) , колишнього президента британського Альпійського клубу, вся справа в грошах і в гонитві за рекордами.
Джон Портер (John Porter) під час першого сходження на Південну стіну гори Невадо (Nevado)
Вікторіанський письменник, мистецтвознавець і ентузіаст гір Джон Раскін ( John Ruskin) якось сказав, що альпіністи його епохи «перетворили собори цього світу на іподроми».
Сьогодні, коли справа доходить до змагання за те, щоб першим подолати всі чотирнадцять восьмитисячників світу і побити різноманітні гірські рекорди, які можна "з вигодою продати спонсорам" – усі найвищі вершини на Землі, усі другі за висотою вершини на Землі, тощо; більшість людей відчуває жагу до подібних гонок.
Комерціалізм, прийшовши у альпінізм, взяв на себе небезпечну, нігілістичну та духовно трансцендентну розвагу та перетворив її на кастрований товар, який можна продати під маркою пригод гірського туризму.
Схоже, що сьогодні міфічні вершини світу населяють демони нового типу, абсолютно відмінні від тролів чи драконів – чиї форми, на думку творців доромантичних часів, вони прийняли – словом, зараз найстрашнішими демонами у горах є самі люди.
По-перше, подумайте про вплив грошей на альпінізм.
Кожному бізнесу потрібен ринок для отримання прибутку, і щоб завоювати цей ринок, потрібно привернути увагу клієнтів. З одного боку альпіністського бізнесу — це можливість продавати сходження на восьмитисячники, особливо на Еверест, а з іншого — розробка особистого бренду, який можна продавати громадськості як такий, що досяг успіху; як приклад: Крістін Харіла (Kristin Harila) та шерпа Тенджен Лама Шерпа (Непал), які пройшли всі 14 восьмитисячників світу за рекордний час: 92 дні (3 місяці та 1 день).
Щоб стати гірським туристом, який займається сходженням на восьмитисячники, не обов'язково бути хорошим альпіністом, потрібно лише вміти ходити в гору.
Це майже те-саме як і пройти віа-феррата (via Ferrata), але тут метал замінено мотузками, натягнутими людьми, які працюють у високих горах.
Часто дуже компетентні та ефективні, шерпи та висотні носії не лише забезпечують туристів відчуттям безпеки, але також приносять спорядження та припаси до кожного висотного табору, включаючи кисневі балони, щоб забезпечити їхній комфорт (і життя) на великій висоті. За клієннтів і думають і планують.
Багато людей, які працюють у горах, можуть гідно заробляти на життя, інші ж піддаються експлуатації, погано навчені та погано оснащені.
Деякі менеджери комерційних експедицій нехтують шерпами [тут термін "шерпа" використовується умовно та для простоти], щоб зменшити витрати на експедиції та збільшити прибуток, тому клієнти можуть не бачити, наскільки цінною та необхідною є їхня робота.
Нещодавня трагічна смерть пакистанського носія Мухаммеда Гасана (Muhammad Hassan) на K2 – недосвідченого та погано спорядженого, який опинився на дуже людній горі та чий порятунок став абсолютно неактуальним у порівнянні з фіксацією десятків людей на досягненні вершини – має змусити нас схилити голови від сорому.
Траверс під Великим Сераком на К2. 27 липня 2023 року. Альпіністи йдуть до вершини, причеплені до мотузки, а Гасан лежить на снігу в чорних штанях і жовтій куртці (обведено колом). Фото: Lakpa Sherpa/8K Expeditions
Гасан загинув 27 липня на висоті понад 8200 метрів, бо хотів заробити грошей на ліки для своєї матері-діабетика. Після того, як він зірвався з маршруту і не міг поворухнутися, помираючи, повз нього пройшло понад сто п’ятдесят людей. Згідно з одним повідомленням, Гасан не був одягнений у пуховий костюм, без якого неможлива робота на висоті понад 8000 метрів.
Хоча люди з команди Крістін Харіли стверджують, що допомагали Гасану, і заперечують звинувачення в тому, що вони його ігнорували, виникає питання, чому масове сходження на вершину не було зупинене і порятунок людського життя не став пріоритетом?
Окрім небезпеки, яку може принести збільшення грошей і чисельності людей у горах, мені здається, що сучасна культура гірського туризму також перетворила в товар людські зусилля, які мають наблизити людей до розуміння природи — унікальний досвід, який надають рідкісне та делікатне середовище високих гір.
Гірський туризм – ще один приклад того, як ми говоримо одне про захист планети, а робимо протилежне.
Це є жахливий приклад для майбутніх поколінь.
Крістін Харіла та Тенджі Шерпа, безсумнівно, встановили рекорд найшвидшого проходження чотирнадцяти восьмитисячників лише за 92 дні за допомогою гелікоптерів, а також, ймовірно, встановили рекорд за найвищим викидом вуглецю парою альпіністів за найкоротший період часу.
Вся їхня експедиція, безумовно, стала одним із найдорожчих гірських проектів: якось Харіла сказала в пресі, що експедиція коштувала понад 1,3 мільйона Євро (1,4 доларів США); тепер цей проєкт можна продати тим, хто може собі це дозволити, рекламуючи це як унікальну можливість увійти в історію.
Комерціалізація альпінізму та змагань, звичайно, не є чимось новим. У "золотий вік" альпінізму люди змагалися за перші сходження на найвищі вершини Альп.
У той час і в наступному столітті слово «перший» було дуже важливим: перший на вершині, перший на вершині новим маршрутом, перше соло, перше сходження альпійським стилем, перше сходження на кілька вершин поспіль, перша жінка на вершині, перший наймолодший альпініст, перший найстарший альпініст, перший альпініст з інвалідністю, тощо. У першій половині 20-го століття люди витрачали багато грошей, змагаючись на восьмитисячниках.
Кількість людей на К2 зростає, оскільки друга за висотою гора світу набуває популярності.
Але ці гроші ніщо в порівнянні з тими сумами, які сьогодні приносить гірський «спорт».
Звертатися до заможних людей і пропонувати їм такі сходження — і навіть подорожі класу «люкс», деякі з яких коштують близько 200 000 доларів США за одну веришну — і заробляти гроші на горах з маркетингової точки зору — це очевидно.
Для широкого загалу сходження на Еверест здається надзвичайним досягненням, але мало хто усвідомлює, що якби вони мали гроші та мали достатню фізичну форму, вони також могли б «підкорити» Еверест. До речі, від думки про те, що людство може «підкорити» будь-яку частину природи, справжніх альпіністів приводить у жах.
Як сказав Джордж Мелорі сто років тому: «Єдине, що ти підкорюєш, — це самого себе» — повна протилежність сучасній тенденції самореклами.
Я вважаю, що змагання Харіли з проходження всіх восьмитисячників – це відлуння "золотого віку" альпінізму.
Едвард Вімпер (Edward Whymper) "виграв забіг" на Маттергорн, але це коштувало життя чотирьом його товаришам. Досягнення Харіли та Шерпи, незалежно від обставин, також затьмарене смертю. Тому альпінізм має дозріти до такої стадії, коли кількість не має значення.
Деякі збитки, завдані гірським туризмом, є більш непомітними. Надмірне узагальнення слова «пригода» зменшує цінність ризику, тобто перевірки наших можливостей. Я б описав більшість альпіністів мого покоління як аутсайдерів - бунтарів, нонконформістів, ексцентричних митців, бунтарів та єретиків-іконоборців. Їх можна порівняти з поетами-денді 19 століття та андеграундними митцями 20 століття, такими як музиканти джазу та рок-н-ролу, які відчували атавістичну потребу створювати щось нове.
У наш час соціальні медіа можуть створити ілюзію, що все можна швидко зрозуміти і освоїти. Люди мого покоління проводили в горах тисячі годин, удосконалюючи свої навички та набуваючи досвіду, що, у свою чергу, допомогло розвинути шосте гірське почуття та краще зрозуміти небезпеки. Перші сходження були і є ризикованими. Багато людей загинуло в горах, як пише лауреат премії Бордмена-Таскера Браян Холл (Brian Hall) у своїй шокуючій книзі «Високий ризик» (High Risk) .
Кен Вілсон, відомий автор і редактор, а також мій керівник у журналі Mountain, одного разу припустив, що альпіністів шукати власний шлях спонукала загроза ядерної війни.
Однак я вважаю, що нами рухала потреба відкривати місця та моменти, які були б унікальними для нас. Ми схожі на художників, які залишають слід, що нагадує протоптану в траві стежку на фотографії Річарда Лонга «A Line Made by Walking» 1967 року . Отже, важливим пунктом моєї аргументації є переконання, що багато в чому альпінізм ближчий до мистецтва, ніж до спорту.
А тепер давайте пограємо в гру «вкажи зайвий предмет»:
- кубок світу зі спортивного скелелазіння;
- альпінізм;
- чемпіонат світу з бадмінтону;
- рекорд Крістін Харіли та Тенджена «Лами» Шерпи .
Звичайно, відповідь: альпінізм. Решта – спорт, а альпінізм – не спорт.
На відміну від альпінізму, у всіх інших сферах діяльності час і правила відіграють важливу роль, а результати визначаються цифрами: перше місце, друге місце тощо. Це можна узагальнити в таблицях: переможець, переможений, нічия, медаліст, тощо.
Хтось із вас може сказати: «Зачекайте, а як щодо альпіністів, які здійснюють свої перші сходження? Хіба це не те саме, що роблять інші спортсмени?» Це правда, розміщуючи альпіністів в послідовності порядкових номерів, багато хто в захваті від того, що його ім'я йде першим у списку. Однак ті, хто здійснив друге чи наступне сходження, ймовірно, відчують щось зовсім інше, ніж перше, і в цьому суть. Бо альпінізм – це, перш за все, пригоди та досвід, а не цифри.
«А як щодо Золотих Льодорубів?» – запитаєте ви, адже там нагороджують за справжні досягнення в альпінізмі.
«Хіба це не рух до турнірної таблиці?» Так, можливо, але журі вдалося уникнути цього питання, тому що вони нагороджують саме проходження, а не окремих людей.
Що має значення в Золотому Льдорубі, так це дотримання етики та стиль сходження.
Сходження українських альпіністів на південно-східний стовп Аннапурни III у 2021 році ( Микита Балабанов (м. Київ), В'ячеслав Полежайко (м. Черкаси) та Михайло Фомін (м. Київ) було блискучим, але не було нагороджено премією, оскільки українці використовували гелікоптер для доставки спорядження та збору базового табору.
Хтось може заперечити, що з ними поводилися занадто жорстоко. Адже скоро всі будуть користуватися гелікоптерами, тим паче, що стан льодовиків погіршується.
На мій погляд, використання гелікоптера затьмарює важливість всього проекту, політ залишає вуглецевий слід, зникає необхідність контактувати з місцевими жителями, а ті, над ким він літає, втрачають можливість заробити.
Але якщо політ необхідний, чому б не скористатися парапланом, як Вілл Сім (Will Sim) і його команда?
Більшість альпіністів розуміють, що шлях до гори часто такий же важкий як і саме сходження, якщо не більше.
Джон Портер (John Porter), Алекс Макінтайра (Alex McIntyre) і Войцех "Войтек" Куртика (Wojciech "Voytek" Kurtyka) в базовому таборі гори Бандака
Мій хороший друг, ексцентричний польський альпініст і провидець Войцех "Войтек" Куртика (Wojciech "Voytek" Kurtyka), першим зазначив мені, що людство тиранізує цифрові технології, наші душі захоплені цифрами та статистикою, нами рухає те, чого очікує від нас суспільство.
Досягнення вимірюються в цифрах – заробіток, швидкість, споживання палива, відстань, середній рівень бейсбольного удару, споживання енергії тощо. У альпінізмі це перетворюється на дуже нюансовані ступені складності. А коли рівень складності вже визначено, знову з'являється слово «перший»: перше сходження, перший прохід по новому маршруту, перше проходження у альпійському стилі, перше сходження соло.
Виміряти досягнення в альпінізмі набагато складніше. Це дуже стара дискусія. Коли в 1894 році було створено Міжнародний олімпійський комітет, розглядалося включення альпінізму до олімпійських дисциплін, але від цієї ідеї відмовилися, оскільки було зрозуміло, що досягнення в горах відбуваються в різних середовищах, на різних висотах і відрізняються за складністю. «Змагання» не відбуваються у місці, визначеному правилами, як у випадку з перегонами чи іншими дисциплінами.
У змаганнях зі спортивного скелелазіння учасники змагаються на спеціально розробленому маршруту та намагаються досягти результату, як і в будь-якому іншому виді спорту.
Серед правління Британської ради альпінізму було таке захоплення можливістю виграти медалі, що, навіть не знаючи його членів, усі його фінансові резерви були витрачені протягом останніх двох років на субсидування спортивного скелелазіння, яке перевищувало бюджет федерації.
У цій «фаст-фудній» зацикленості на споживанні товарів та конкуренції, було втрачено філософію скелелазіння та альпінізму.
Збирання гірських вершин може стати самоціллю, безрадісним підрахунком чисел — якщо не прожити кожну мить.
Покійний британський альпініст Пол Нанн сказав: «Коли ми йдемо на сходження, ми ставимо одну ногу перед іншою, йдемо якомога далі, але завжди пам’ятаємо, що зворотна дорога потребує тих самих зусиль, як і сходження».
Невже я єдиний, хто не розуміє цю одержимість робити селфі нагорі? У результаті ми маємо людей у горах, які проходять повз мертвих і вмираючих людей, тому що вони заплатили великі гроші, щоб бути на такій висоті. Так було завжди: там, де можна заробляти гроші, а деякі люди готові на все, щоб заробити на життя, цінності знецінюються і перестають бути важливими. Іншими словами, природа і люди не мають значення.
Але чи відрізняється ця поведінка від поведінки людей у будь-якій іншій їх діяльності? Я так не думаю, хоча і є різниця. Я вірю, що люди можуть вчитися і змінюватися. Ще один аспект історії Мохаммеда Гасана полягає в тому, що вона викликала громадське обурення. Припускаю, що хтось із альпіністів замислювався над мотивами своїх дій і цінностями, які вони відстоюють.
Можна сказати, що нас, горян, які писали книжки, читали лекції та виступали на фестивалях, можна назвати лицемірами, бо всі ми є ланками в ланцюзі історії, яка привела нас туди, де ми є сьогодні.
Коли це почалося? З першим сходженням на Маттергорн?
А може, у 1953 році, коли відкрити Еверест, це була найвища точка світу, символічна і надихала не лише альпіністів?
Перше сходження на Еверест трохи схоже на висадку на Місяць, це досягнення всього людства, незалежно від того, яка нація була першою. Сьогоднішній час характеризується тим, що в ХХ столітті, позначеному спустошливими війнами, ще була жива ідея «подолати» і «завоювати». Моє запитання: що сьогодні людина має «подолати»? Мелорі вже відповів на це питання: своє его і свої марення.
Якщо ми хочемо пережити те, що ми робимо з нашою планетою, настав час, щоб наші прагнення стали більш зрілими. Для багатьох альпіністів єдині цифри, які мають значення, це кількість років, проведених ними в горах, протягом яких вони пізнали тонкість і красу життя в природі.
Незважаючи на те, що це суперечить інтуїції, сходження в гори зменшує стрес у нашому житті, збільшує усвідомлення того факту, що ми живі, завдяки сходженню ми усвідомлюємо, наскільки крихким є наше існування, які ми маємо обмеження та наскільки ми незначні. Конкуренція та цифрові технології створюють стрес і можуть усіх нас знищити.
Від редакції:
Джон Портер (John Porter) - видатний альпініст, журналіст і письменник, колишній директор фестивалю гірських фільмів Kendall Mountain Festival, член-засновник фонду Mountain Heritage Trust, колишній президент британського Альпійського клубу, нині секретар фонду Mountain Everest Foundation, автор біографії Алекса Макінтайра (Alex McIntyre) «Пережити день» (2014, Annapurna ) та автор збірки віршів "A Path of Shadows" (2022, Little Peak Press).
