7 травня 1973 року. Друга італійська команда на вершині Евересту
Гірські пейзажи італійської Червінії в листопаді утворюють особливу атмосферу.
Схили Плато Роза зазвичай вже відкриті, але лижники в масовій їх кількості ще не прибули на курорт.
А у ясну погоду Маттерхорн, вкритий снігом і льодом, представляє надзвичайне видовище.
Одного дня в листопаді 1972 року, п'ятдесят років тому, група італійських альпіністів, військових і дослідників зустрілася в місті Валле д'Аоста. Вони були тут не для того, щоб кататися на лижах чи підніматися на Маттерхорн, їхня мета – значно вищий і значно віддалений пік.
63 члени групи (53 солдати та 10 цивільних) готували першу італійську експедицію на Еверест, найвищу вершину Землі.
Багато хто з них зустрілись вперше, але у наступні півроку вони надовго залишаться разом.
Експедиція 1973 року на Еверест, яка 5 і 7 травня привела п'ятьох італійських і трьох непальських альпіністів на висоту 8848 метрів (один із них, Сямбу Таманг, є першим не-шерпом, який піднявся на вершину світу), рідко згадується з різних причин.
Тоді на вершину піднялися:
італійці: Рінальдо Каррель (Rinaldo Carrel), Мірко Мінуццо (Mirko Minuzzo), Фабріціо Іннамораті (Fabrizio Innamorati), Віржініо Епіс (Virginio Epis), Клаудіо Бенедетті (Claudio Benedetti), шерпи: Лакпа Тенцінг Шерпа (Lhakpa Tenzing Sherpa), Самбу Таманг Шерпа (Sambhu Tamang Sherpa), Сонам Г'яльчхен Шерпа ( Sonam Gyalchhen Sherpa) та 18-річний Сямбу Таманг (Sambhu Tamang) з Непалу.
Це була важка, осадна експедиція з 63 італійськими учасниками та 80 високогірними шерпами.
2000 кілограм вантажників, з лукли до базового табору перевозили понад 200 яків.
Двадцять років минуло з моменту першого в історії сходження на Еверест Гілларі і Тенцінга в 1973 році, і знов сходження на веришну світу робить великий крок вперед.
У 1975 році гігантська Південно-Західна стіна була вперше пройдена англійцями під керівництвом Кріса Бонінгтона (Sir Christian John Storey Bonington).
У 1975 році японка Дзюнко Табеї (Junko Tabei) та тибетка Фантог стали першими двома жінками на вершині Евересту.
У 1978 році Райнгольд Месснер (Reinhold Messner) і Петер Хабелер (Peter Habeler) вперше в історії піднялися на вершину без використання кисневих балонів.
Але проблема іміджу італійської експедиції 1973 року має іншу причину.
Окрім людей, продовольства та матеріальних засобів, літак ВПС Геркулес, що вилитів з аеропорту Камері, доставив до Непалу два вертольоти Agusta Bell 205 , які використовувались командою для транспортування спорядження через небезпечний льодоспад Кхумбу (Khumbu Icefall), а в двох випадках – для евакуації хворих альпіністів.
Один з двох вертольотів, яким керував сержант-майор Нікола Палуді, встановив світовий рекорд, приземлившись на висоті 6400 метрів.
Один з двох вертольотів, яким керував сержант-майор Нікола Палуді, встановив світовий рекорд, приземлившись на висоті 6400 метрів.
Через кілька днів гелікоптер розбився (пілот не постраждав) і був покинутий на льодовику.
Едмунд Гілларі, який у той час перебував у Кхумбу, коментува, що «це військові навчання» і що «вони не мають нічого спільного з альпінізмом»
Натомість, керівник експедиції Гвідо Монзіно ( Guido Monzino) у відповідь образив першопрохідця Евересту, це була новина, що облетіла світ. Офіційні вибачення італійської сторони надійдуть лише у 1993 році.
Через кілька днів гелікоптер розбився (пілот не постраждав) і був покинутий на льодовику.
Ким був Гвідо Монзіно
Перша італійська експедиція на Еверест, з іншого боку, заслуговує на пам’ять.
Італійський альпійський клуб цьогоріч відзначив цю подію на марці, яка найближчими тижнями буде наклеєна на особисті картки його 300 000 і більше членів.
Перш за інших слід згадати Гвідо Монзіно. Цей багатий міланський підприємець, власник універмагів Standa, відіграв важливу роль в історії італійського альпінізму, оскільки організував та фінансував 21 експедицію (Еверест була останньою експедицією).
Гвідо Монзіно ( Guido Monzino)
Маріо Фоссаті в некролозі, опублікованому в 1988 році в газеті Repubblica, визначає його як «міланець до мозку кісток, здатний стверджувати, що єдиною формою відпочинку є робота».
Клаудіо Сміралья та Гульєлміна Діолайуті, які пишуть про Монзіно далі, розповідають про «людину, яка переслідує все більш віддалені місця, надихаючись не лише романтичним духом пригод і знань, але й бажанням повернути Італію до вершин досліджень ».
Монзіно відкрив для себе альпінізм пізно, піднявшись на Маттерхорн з Акілле Компаньйоні (Achille Compagnoni), першопрохідцем восьмитисячника К2.
Відтоді, його « головною метою життя було приєднатися до тенденції великих дослідницьких експедицій».
Його «ідеальною моделлю», звичайно ж, був італієць, герцог Абруцці .
Гвідо Монзіно ( Guido Monzino) з гідами Маттерхорну на Плато Роза в Альпах
Експедиція 1973 року
Доволі непросто прочитати повний звіт італійської експедиції 1973 року.
Офіційне видання звіту експедиції сьгодні можна знайти лише в антикварних магазинах.
Учасники, майже всі військові, зазвичай пишуть мало або нічого.
Єдиним джерелом інформації є документальний фільм «Еверест 73», відредагований Джанфранко Ялонго для штаб-квартири RAI у Валле-д'Аоста у 2013 році.
Поряд зі знімками, зробленими під час експедиції, Ялонго поєднує інтерв’ю з всього п'ятью альпіністами експедиції: двома генералами: Роберто Стелла ( Roberto Stella) та Алессандро Молінарі (Alessandro Molinari), які в 1973 році були капітанами, а також з трьома офіцерами: Рінальдо Каррелем (Rinaldo Carrel), Вірджиніо Епісом (Virginio Epis) і Клаудіо Бенедетті (Claudio Benedetti), які піднялися на вершину.
Питання стосовно використання гелікоптерів входить в історію експедиції побіжно. Документальний фільм, цікавий, незважаючи на його офіційний тон, починається розповіддю про те, що Монзіно, не знайшовши підтримки жодної цивільної інституції, «пропонує Еверест молодим людям з усіх італійських військових шкіл, і зокрема Альпійській військовій школі Аоста».
Довгий час продовжується підготовка спорядження, відбір учасників і вибір співпраці з Інститутом висотної фізіології Міланського університету та з професором Паоло Черретеллі, який їде до Непалу з кількома помічниками.
У цей час у Непалі відбувається страйк 2000 носіїв, який італійці обходять, відправляючи гелікоптери шукати заміну в інших долинах Кхумбу.
Весь апофеоз фільму, безумовно зосереджений на штурмових днях.
Рінальдо Каррель (Rinaldo Carrel), гід із Вальтурнанша, якому в 1973 році був лише 21 рік, розповідає про шторм, який блокував його разом із Мінуццо, Лхакпою та Сямбу на Південному Сідлі на три дні та три ночі, а потім про сам штурм вершини, що проходив перевантаженим снігом хребтом.
Стенд, присвячений італійській експедиції на Еверест 1973 року в Музеї карабінерів у Римі
Вірджиніо Епіс (Virginio Epis), що був у той час інструктором в Альпійській військовій школі, розповідає про труднощі сходження на Сходи Гілларі, оскільки тоді на цій ділянці не було фіксованих мотузок.
Клаудіо Бенедетті (Claudio Benedetti), каже, що дізнався, що його включили до другої штурмової команди на вершину, коли він був на схилі Лхоцзе, і тоді він "побіг", щоб наздогнати Епіса, Бенедетті, капітана Іннамораті та Сонама Г’ялчена Шерпу.
5 травня, коли перша італійська група досягла вершини, льодовик Кхумбу був прихований хмарами, і восьмитисячник Макалу виділявся на панорамі, « досяжний і чудовий », як згадує Каррел.
7 числа, коли настала черга другої італійської команди, погода була ще більш похмурою, і після кількох фотографій на врешині, альпіністи поспішили до низу.
На Сходах Гілларі у Бенедетті закінчується кисень в балонах, він замерзає, і Вірджиніо Епіс рятує його, передаючи йому на мить свою кисневу маску.
Повернення до Лукли та Катманду не увійшло до документальної історії
Документальний фільм закінчується кількома чорно-білими фотографіями альпіністів, яких приймає президент Джованні Леоне, а у Ватикані — Папа Павло VI; і альпіністи 2 червня беруть участь в параді на Імператорських форумах у Римі.
Італійці на Евересті, 1973 рік
