К2. Чогорі - Велика гора
Це сталося рівно 60 років тому: 31 липня 1954. Вперше в історії, два чоловіки ступили на вершину восьмитисячника К2 (8611 м), другого за висотою піка в світі.
Це були: Ліно Лачеделли (Lino Lacedelli) та Акілле Компаньоні (Achille Compagnoni) - два італійськіх альпініста.
Нинішні схожденння на найвищі вершини світу же втратили мову та епічні відчуття "Золотого Віку" гімалайського альпінізму, який відзначався першими сходженнями на восьмитисячники, що були проведені в післявоєнні роки.
Зараз, молодому поколінню альпіністів важко уявити, але в середині 20 сторіччя альпініське схождення на вершину непідкоренної раніше гори звучало як найвидатніше досягнення людства.
Так само на весь світ прогреміла і звістка про підкорення дургого за висотою восьмитісячника світу - гори К2 (Чогорі).
І хоча саме сходження на вершину гори пройшло для двох італійців добре, в загальному плані в ході цієї італійскої єкспедиціі виникли дуже неоднозначні і ризиковані ситуації, що мали налідки для іі учасників ще за багато років після перемоги над горою.
Більш детельніше про це Ви можете прочитати в статті: История альпинизма в лицах: Walter Bonatti (Вальтер Бонатти)
На фото: італійська єкспедиція до К2 1954 рік: з ліва направо: Achille Compagnoni, Ugo Angelino, Dr Gino Pagani, Mario Fantin, Ardito Desio, Erich Abram, Gino Solda, Lino Lacedelli, Walter Bonatti, Sergio Viotto, Pino Gallotti. Front: Ubaldo Rey, Cirillo .
В цій статті ми представимо перший переклад на українську мову уривка (перший розділ) книги видатного італійського альпініста Райнгольда Месснера (Reinhold Messner) "К2. Чогори Велика гора" ("K2. Chogori Der Grosse Berg")
Переклад виконав: Володимир Криворучко. Фото - з архіву італійської єкспедиції 1954 року та з архіву першої єкспедиції 1902 року
Стаття публікується з дозволу автора перекладу.
"К2. Чогори Велика гора" ("K2. Chogori Der Grosse Berg")
У глибоких Гімалаях побутує легенда про
височенну, святу Гору:
з її вершини падає Твоя тінь
на розпростерту долом землю –
у ній розкривається Твоя Дорога,
немов би у мареві Ти Сам.
РАЙНГОЛЬД МЕССНЕР
(REINHOLD MESSNER)
У найпівнічнішій провінції сучасного Пакистану, на кордоні між Китайським Туркестаном, зараз Сіньцзянь, у Балтистані здіймається у вись низка фантастичних гір – Каракорум. Довга вервиця скальних та крижаних шпилів, що розпростерлися на Півночі, де закрути Інду обвивають західний край Гімалаїв,- сягає майже 650 кілометрів завдовжки і закінчується на високогір’ях і в пустелях Афганістану. Серед вершин цих гір шість належать до вісімнадцяти найвищих гір світу, серед них К2 з її 8611 метрами – друга найвища гора на Землі.
Її називають «Гора гір», «проклята гора», «К2». Місцеві мешканці називають її «Чогорі», «Велика Гора» . А й справді: вона велика. Майже 41 Матергорн помістився б у такої ж форми піраміду. А якщо й існує красивий за формою восьмитисячник, тоді це К2. Своєрідний і непокірний він стоїть у серці масиву восьмитисячників.
1856 року Монтґомері (Montgomery) вперше виміряв К2.
Першими, хто насправді підійшли до цієї «страшної гори» були австрійці й англійці на чолі з Оскаром Екенштайном (Oskar Eckenstein).
Після першої спроби зійти на гору у 1902 році по довгому північно-східному хребті, 1909 року , себто майже сто років тому, видатний горолаз та дослідник Луїджі Амеде́о Саво́йський (Luigi Amadeo von Savoyen) , герцог Абруцький, веде чисельну італійську експедицію в район Балторо.
На вершині К2. 1954 рік
Ґюнтер Оскар Діренфурт (Günter Dyhrenfurth)
Його команда, що складається з дослідників, горолазів та фотографів, знімає місцевість. Так постає перша робоча карта регіону. Його величність намагається прискорити сходження. Однак на важкому південно-східному хребті, який згодом назвуть на честь герцога Абруцького «ребро Абруцького» (а також пруг Абруцького), вони зазнають невдачі. Їхній вирок: «Неможливо»
Вони привезли з собою сотні світлин - надзвичайний набуток, гора стає міфом. Фотограф Вітторіо Селла (Vittorio Sella) , видатний мистець, робив знімки разом зі своїм помічником Ельвініо Ботта (Elvinio Botta) пластинковою камерою.
А з яким убогим спорядженням італійці піднімаються по схилу К2! Це ж немислимо! Так К2 стала їхньою горою: пірамідальна вершина з крутими стінами поміж гранями. Важке завдання! Ось чому італійці знову сюди повернуться 1929 року з черговою спробою, а 1954 року для «перемоги над вершиною».
1954 рік. Італійська єкспедиція до восьмитисячника К2
1938 року на К2 випробовує себе американська експедиція. Чарльз Г’юстон (Charles Houston), який два роки тому «покорив» Нанда Деві, стає її очільником. Знову йдеться про найвищу коли-небудь здолану вершину. Вони випробують маршрут герцога Абруцького, по ребру Абруцького. 3000 метрів різниці висот ведуть до вершини. Американці, наївні і водночас ділові, за три тижні підходять майже за 1000 метрів від вершини.
1954 рік. Італійська єкспедиція до восьмитисячника К2
Чарльз Г’юстон: «Ми піднімаємось все вище і вище, а за кілька тижнів ми майже на вершині. Це було справді несподіванкою»
Пол Петцольд (Paul Petzold) досягає вершини майже 8000 метрів. До вершини лишається ще тільки 700 метрів. Годі це збагнути! Але у Таборі VIII у них залишається тільки один сірник
Чарльз Г’юстон: « Це не добре, коли ми на такій висоті без сірників»
Значить назад.
Чарльз Г’юстон: «Невдача, чи що це? Ми зробили те, що мали зробити. Це була велика пригода.»
На вершині К2. 1954 рік. Обкладинка журналу, присвячена першосходженню на вершину
Вони хотіли повернутись сюди ще раз. І вони повернулися, 1953 року.
Ще одна американська експедиція, на чолі з Фріцом Вісснером (Fritz Wiessner), пережила влітку 1939 року страшну трагедію і втратила при цьому чотирьох чоловіків. Видатним успіхом цієї експедиції є те, що Вісснер разом з шерпом Пассанг Дава Лама(Passang Dawa Lama) досягли вершинного рубежу, лиш за декілька сотень метрів по висоті від вершини.
Тим часом, 1953 року, все змінилося. Ця прямовисна частина Азії стала Пакистаном. Крім ветеранів Боба Бейтса (Bob Baites) і керівника Чарльза Г’юстона про сильну команду з восьми альпіністів не було чутно нічого. Серед них був Артур Гілкей (Artur Gilkey), студент Колумбійського університету, який хотів стати геологом і був добрим горолазом, а також Піт Шонінг (Pete Schoening), які зіграли вирішальну роль у цій експедиції.
Все просувалось вельми повільно. У Таборі VII, на висоті 7500 метрів, раптово зривається сильний вітер. Гілкей затиснутий до вершини. Він страдає від холоду і висоти. Він повністю виснажений. Товариші намагаються спустити тяжко хворого в Базовий Табір. Три довгих дні при сильному вітрі. Врешті-решт Гілкей помирає.
1954 року знову на черзі італійці. Ардіто Дезіо (Ardito Desio) і італійський уряд не лякають жодні витрати задля досягнення успіху на К2. Тільки альпіністи, що здали тести, які собі придумали італійські лікарі, беруть участь у цій затії. Чи готові вони також важити своїм життям на К2? На чолі з науковцем Дезіо в команді з професійними гірськими провідниками були Джіно Солда (Gino Solda), Вальтер Бонатті (Walter Bonatti), Еріх Абрам (Erich Abram) і Ліно Лачеделлі (Lino Lacedelli).
Акілле Компаньоні (Achille Compagnoni): «Так ми були сильні. Але це була не та сила, на яку зважають в горах – це добрі наміри.
Еріх Абрам: Кассін (Cassin) незважаючи на свій досвід не потрапив в останній відбір. Мабуть через те, що Адіто Дезіо побоювався, що його слава затьмарить його.»
1954 рік. Італійська єкспедиція до восьмитисячника К2
Велетенська експедиція: 800 носильників, 17 тон матеріалу. 120 мільйонів тодішніх лір було інвестовано. Але ж і американці заявили нову експедицію на К2 на наступний рік.
Але й цього разу не зразу ж вдається здолати К2 по ребру Абруцького. В кінці травня експедиція потрапляє в негоду. Сніг, вітер і холод! Маріо Пучоз (Mario Puchoz) з Курмайора помирає в Таборі ІІ. Набряк легенів? 21 червня 195 року члени цієї італійської експедиції несуть свого товариша в могилу. Чергова жертва Гори. Поховали його біля пам’ятника Гілкею.
І знову постає питання: Чи можна важити людським життям задля підкорення гори? Відповіді на нього суперечливі. У кін залишаються твердження переможців. А в героїчні часи покорення восьмитисячників рідко задаються питання.
1954 рік. Італійська єкспедиція до восьмитисячника К2
Акілле Компаньоні: «Пучоз був з нами. Треба було бути на моєму місці, щоб почути вітер… Він неначе мелодія, музика, що лине з вершини К2. … Це найпрекрасніша річ, яка тільки існує. Найпрекрасніша річ. Навіть якщо людині треба боротися, зовсім одній, проти стихії. Найпрекрасніша річ на землі. Бо ми альпіністи, ми не маємо глядачів, що нам аплодують. У таких митях ми самі, і це найкраще.»
Отже італійці знову вирушили в дорогу. Вже наступного дня. Вони напосідливі, і весь маршрут вони обмотали фіксованими мотузками. На висоті 1000 метрів над льодовиком Балторо вони натрапляють на рештки позаторішнього американського Табору. Вони зводять Табір VIII на висоті 7800 метрів. 30 липня на штурм вирушили Компаньоні і Лачеделлі. Вони пробують те, що нікому ще не вдалося: зійти на вершину.
Піно Джузеппе Ґалотті (Pino Guiseppe) Galotti
1954 рік. Італійська єкспедиція до восьмитисячника К2: Ліно Лачеделлі ( Lino Lacedelli) та Акілле Компаньоні (Achille Compagnoni) на вершині К2 у 1954 році
Без кисневих балонів? Ні, водночас неподалік Вальтер Бонатті спускається і знову піднімається, щоб принести ці дуже важливі для «Перемоги» балони. І з яким ризиком! З якою наполегливістю! Заскочений ніччю, Бонатті змушений був переночувати на висоті понад 8000 метрів у снігу разом з носильником Магді. Героїчний вчинок!
31 липня, 6 година ранку. Компаньоні і Лачеделлі постановили вийти на «останній штурм» для підняття на вершину.
Акілле Компаньоні: «Нам здалося, що ми чуємо голос Пучоза. Це й для нього ми наважились на сходження на К2. «
О 18 годині Компаньоні і Лачеделлі зійшли на вершину. Із залишками кисню з балонів Бонатті. Вони здолали другу найвищу гору світу, «прокляту гору», Гору Гір.
1954 рік. Італійська єкспедиція до восьмитисячника К2
Акілле Компаньоні: «Зійшовши нагору, я не соромлюсь в цьому признатись, я заплакав. Я кляк на коліна і заплакав. І подумав, що і ми, італійці, можемо здійснити щось гарне. Це велика перемога».
1977 року японсько-пакистанській експедиції вдається повторити «італійський маршрут». Дві зв’язки з велетенської експедиції досягають вершини.
1978 американська експедиція під керівництвом Джеймса Віттакера (James Whittaker) прокладає новий маршрут на вершину по північно-східному ребру. Лоу Рейгардт (Lou Reichardt) , Джеймс Віквайр (James Wickwire), Рік Ріджвей (Rick Ridgeway), Джон Роскеллі (John Roskelley) стоять на вершині, репрезентуючи всіх американських альпіністів. Троє з них без штучного кисню.
1954 рік. Італійська єкспедиція до восьмитисячника К2
Моя мрія 1978 року полягала у тому, щоб з маленькою командою відчайдухів насмілитись зійти на К2. Більш нічого. К2 чарує мені відтоді, як я став висотним альпіністом. 1975 року я вперше стояв біля її підніжжя. 1979 року я організовую туди експедицію, щоб дати також шанс молодим альпіністам. У цій міжнародній маленькій експедиції мені врешті-решт вдається у 1979 році зійти на вершину з Міхлом Дахером (Michl Dacher), моїм партнером у зв’язці. Пережите надало мені можливість писати про «Велику гору» та історію сходжень на неї. Я роблю це до 50–літнього ювілею першого сходження з великою повагою до першопрохідців.
1954 рік. Італійська єкспедиція до восьмитисячника К2
Крім того, я хочу надати слово Вільгельму Бітторфу (Wilhelm Bittorf) з його статтею у часопису „Spiegel“ від 1978 року, який трохи довше супроводжував нашу експедицію. Як неальпиністу йому вдалося поставити такі питання, які часто у книжках про гори залишаються без відповіді. Бітторф – не тільки критичний оглядач, але й блискучий письменник, який може розтлумачити ілюзію восьмитисячників.
1954 рік. Італійська єкспедиція до восьмитисячника К2
Вершина К2 в Каракорумі, зважаючи на її висоту, є лиш тільки другою вершиною світу, проте беручи до уваги усе з її висоти, небезпеки і технічних труднощів, її вважають за найтяжчу з восьмитисячників. Тож справедливим є те, що після 50-тів років від першого сходження на неї слід розказати історію К2 в деталях. До того ж я ще раз вибираю ключові моменти, які здаються не повністю зрозумілими. Я і сьогодні досліджую факти.
1954 рік. Італійська єкспедиція до восьмитисячника К2
Англійсько-австійсько-швейцарська експедиція під керівництвом Екенштайна (Eckenstein) та Кроули (Crowley)
Експедиція, яка діяла 1902 року на горі К2, складалася з шести європейців: трьох британців, що ініціювали цей задум, і трьох альпіністів з континенту. Оскар Екенштайн був її керівником.
Від редакції: процю подію Ви також можете прочитати в нашій статті: "Первая попытка покорения вершины К2 (8614 м) в 1902 году. Как это было"
Оскар Екенштайн (Oscar Eckenstein)
Ґеорґ Новлес з Лондона (Georg Knowles) і доктор Жюль Жако - Гюллармонд (Dr. Jules Jacot Guillarmond) з Женеви були фотографами експедиції, останній ще й виконував обов’язки лікаря експедиції. Британець Алістер Кроулі (Aleister Crowley), доктор Віктор Весселі (Viktor Wessely) з Лінца і доктор Гайнріх Пфанль (Dr. Heinrich Pfannl) з Відня були альпіністами. Метою експедиції було зійти на гору, яка була б вищою за будь-коли сходжені вершини та вивчити вплив розрідженого повітря на функціональні можливості альпіністів. Отож, пік К2 в горах Балтистану, друга найвища вершина світу, є для цього ідеальною мішенню.
Victor Wessely, Heinrich Pfannl, Oscar Eckenstein, Aleister Crowley, J.Jacot-Guillarmod, George Know
Побутувала думка, що її буде легко здолати. Екенштайн набрався досвіду будучи учасником дослідницької експедиції Конвея 1892 року і знав, що К2 не перебуває у сфері впливу індійського мусону, який пізньої осені приносить добру погоду в Центральні Гімалаї. Екенштайн також добре знає шляхи сполучення у країні, а також звичаї та обряди мешканців.
З К2 стікає льодовик Годвін Остен, який впадає в 50 кілометровий льодовик Балторо. Річка Бралду, яка прориваючись через кулуари стікає в Шігар, бере тут свій початок. Біля Скарду її води впадають в Інд. Щоб добратися до Скарду з Срінаґа́ру, слід взяти курс на долину Сінд та на перевал Зоджі-Ла в долині Драс. З огляду на ландшафт – це чудова ділянка дороги, однак через сніг важкодоступна для сполучення.
Алистер Кроули (Aleister Crowley)
У кінці березня експедиція вирушає на 17 традиційних двоколісних підводах до Равалпінді, останньої залізничної станції в цьому регіоні. Дорогою через долину Джелам за сім днів вони прибули в Срінаґа́р.
Усе спорядження, а це тони багажу, було спаковане на караван з носильників та в’ючних тварин. Для шести європейців багатомісячне перебування на льодовику було забезпечено. При собі вони мали: « шість наметів, спальні мішки з водонепроникного матеріалу зі скрученим корковим матрацом і пуховим спальником , кілька вантажних сан , інструменти, дрібні гроші, предмети аптеки та фотографування і цілу гору консервів. Загалом 100 в’юків, їжі на 72 дні.Місцева влада була проінструктована, щоб підтримати експедицію. Одним словом, люди були налаштовані оптимістично. 28 квітня 1902 року вони покинули Срінаґа́р, де було найнято з десяток «кашмірців» для охорони носильників і для особистої прислуги. У важких денних переходах експедиція просувається по Сіндській долині, одній з найкрасивіших долин на планеті
Перехід через перевал Зоджі-Ла став першим важким днем для носильників. З 2.30 годин ночі аж до 4 години дня вони змушені були тягнути свої обтяжливі вантажі, а це приблизно 25 кілограмів, по обламках порід та снігу.
Алістер Кроулі: « Ці гори є ніщо інше як безформні купи жорстви величезних розмірів. Вони не показують ані обрисів, і не дають оку спочити. Не дають жодного натхнення, одним словом, нічого, що може викликати зацікавленість. Немає нічого, крім невпинного бажання полишити цю щоденну метушню позаду.
Єкспедиція 1902 року біля К2
У Скарду зацвіли фруктові дерева і на полях заколосилося колосся. Місто, що являє собою штучно створену оазу в гірській пустелі, є осідком індуського чиновника, що одній в одній особі є прокурором і суддею, поліцейським і збирачем податків, проектантом доріг і санітаром. Анітрохи цивілізації. Простора улоговина, над якою високогір’я з піску.
Перехід через русло рік Срінаґа́р і Бральду до Асколе довжелезний. 29 травня вони прибули в Асколе, останнє село. Власне звідси починається експедиція чи кампанія. Необхідно зі всім спорядженням якомога хутко і ближче підійти до підніжжя К2, встановити базовий табір, відпустити носильників і з декількома вибраними людьми спробувати зійти на гору.
Найбільша складність в незаселених високогірних районах є найняти помічників. До 10 власних носильників додалось іще 50 людей – носильників борошна.
Фото з базовго табору К2. 1902. В середині - Алістер Кроулі, начищає чоботи
Морі́с Ерцо́г (Maurice Herzog)
Балти за походженням, чоловіки зі Скарду, Капулу, Асколе є витривалими і сильними, однак і впертими і вимогливими.
Над ними височіють гори, ох які гори! – що будоражать кров у жилах, бо навіть думка перейти всі межі уяви, розчавлює під силою своєї ваги та ще й найблагороднішої форми (Гайнріх Пфанль)
Кілограм борошна в день на 10 днів для 150 чоловік становитиме 1500 кілограм борошна. В маленькому селі Асколе виникає сварка між Екенштайном і Кроулі.
Алістер Кроулі: «Екенштайн хотів, щоб я залишив свої книжки. За його теорією подорожування у віддалені краї слід стати на деякий час абсолютним дикуном. Але досвід мене навчив, що не тільки хлібом єдиним можна жити. Будь-яку духовну і моральну нестійкість, яка трапляється у майже всіх дослідницьких експедиціях, я поясню радше браком інтелектуальної розрядки, аніж пов’язаними з фізичними обставинами муками чи тягарями. Навіть за шматочок цукру два найкращі друзі можуть розтрощити одне одному голову. Але я й не хочу прямо стверджувати, що без Мільтона чи інших я б не витерпів льодовика Балторо, але з іншого боку не підлягає сумніву, що Пфанль був несамовито, як і Весселі, зажерливий, так що ледь не вчинив крадіжку».
Кроулі, як і Бодлер, міг днями бути без хліба, але не без поезії. Він хотів йти або зі своїми книжками, або зовсім не йти. Екенштайн здався. Він вмілий керівник експедиції, і сам, приміром, оплачує носильників (без посередників), що робить їх послушнішими.
У Пайжу (Paiju) людей поділили: на авангардний загін з близько 20 вибраних чоловік і на дві ар’єргардних загони, відповідно 65 чоловік. Авангардний загін мав знайти найкращу дорогу. Крім того, у таборі легше розмістити 65 чоловік, аніж 150. Крім того, боягузливі голови не повинні впливати на сміливих. Кроулі веде авангардний загін. Екенштайн залишається в Пайжу. Згодом він посуває табір в Урдукас. Пфанль і Весселі ведуть першу групу носильників, Новлес і Жако – Гюллармонд супроводжують другий ар’єргардний загін.
Тож Кроулі йде з 20 найманцями попереду. На день пізніше від них просуваються Пфанль і Весселі з 80 людьми, а решта каравану – ще дальше позаду.
На восьмий день, коли звертаєш з льодовика Балторо на льодовик Годвін-Остен, вони вперше побачили гору К2.
Пфанль: «Ми самі вже стоїмо на висоті Монблану, а цей велетень ще здіймається над нами на 4000 метрів. Жодне передгір’я не затуляє його величі; він виривається з пишного фірнового одіяння, у високих шарах сходяться його гребені хребта, гостро протинаючи крижані борозни, в яких, ніби легка оздоба, розпилилися хмарки смертоносних лавин; і майже неймовірно високо витає його покрита вічними снігами вершина, купаючись у променях світла, пробуджуючи в людській душі світлі пориви: жагу до вчинку чи смерті!»
Місцеві мешканці називають гору К2 «Чогорі» (вимова: Чогорі' з наголосом на і), «Велика Гора». Пфанль: «Я гадаю, що це добра назва і вона має для гори залишитися, бо відповідає суті»
На дев’ятий день експедиція отаборилася біля південного підніжжя гори, а вранці десятого дня, коли вони у східному напрямку піднялись через круту фірнову розколину, - під східним схилом. Тут, між горами К2 і Броуд-Пік, Кроулі розбив намети. Це місце є безпечним щодо лавин, але піддане загрозі сильних вітрів. Табір стоїть на кризі. Врешті-решт постають п’ять наметів: один заселює Кроулі, один - Жако – Гюллармонд і Новлес, третій - Весселі і Пфанль, четвертий – п’ятеро з решти людей. П’ятий намет використовується як кухня.
Після першої ж рекогносцировки повіяв сильний південно-західний вітер. Хуртовина! Вимушений відпочинок в базовому таборі. Палахкотять пристрої для варіння - шведські гасові пічки. Але каструлі для готування їжі не закриваються, внаслідок чого багато харчів через низьку температуру кипіння залишаються недовареними. Коли погода покращується, за горою спостерігають з базового табору.
Горолази виявили три можливості, щоб зійти на вершину К2: перша по слабо випнутому хребті, близько 3000 метрів вгору, який згодом назвуть ребром Абруцького. Але: чи пройдуть цією дорогою наймані люди? Справа від неї зашкарублі кригою відвислі стіни, з яких майже невпинно бахкають лавини.
Другу можливість вони бачили у майбутньому американському маршруті: зі сходу через ребро на гігантське фірнове плато і далі по крутому сніжному жолобу до вершини.
Третій маршрут міг пролягати через сполучені між собою фірнові поля від вузької сідловини у північно-східному хребті до сніжного уступу і звідти далі до вершини.
Питання звучить: «Де є прохідний маршрут для найманих людей? І чи є шанс подолати гору К2 в альпійському стилі? Круті схили і погана погода весь час змушують відступати.
10 липня Весселі і Жако – Гюллармонд доходять до своєї найвищої точки, вищої, аніж експедиція герцога Абруцького сім років по тому, яку часто помилково вважатимуть за першу спробу зійти на цю гору.
Кроулі, хворий малярією, має 41 градус гарячки і галюцинує. Повсюди йому ввижаються метелики! Ні з того, ні з сього він зводить револьвер на Новлеса. Той наносить йому удар в живіт. Кроулі падає на землю, його револьвер вилітає з рук. Обидва від самого початку не дуже добре переносили один одного.
Алістер Кроулі (Aleister Crowley) після 68-и днів на схилах К2. Базовий табір, серпень 1902
Потім Пфанль захворів набряком легенів. Йому необхідно спуститися у нижчий табір, він повністю знесилений. Весселі його супроводжує. Пфанль плює кров’ю. Кроулі стверджує, що Пфанль впадає в божевілля і його особистість розділилась на три частини.
Пфанль: « Ясна річ, що зовсім здорові, треновані люди швидко пристосовуються до тих висот так, що вони в змозі вирішити будь-яке альпіністське завдання; однак застуда органів дихання завжди вимагає великої пильності. І взагалі, не слід обманюватись в тому, що справа на такій висоті стає дуже серйозною, коли форма гори не дозволяє далі супровід найманих людей і спонукає до альпіністського просування вперед, через силу вітру, швидкість, пориви і тривалість різких змін погодних умов, зниження температури в непогоду. І якщо хтось там каже, що він нічим не ризикує, тоді він або небезпечно помиляється про фактори підвладні її моці, або його наміри підкорити одну з цих гір не слід поважно сприймати».
Яке розуміння!!! І це 100 років тому. Ми й сьогодні знаємо не набагато більше про сходження на гігантську висоту.
Погана погода і чим раз більші шари снігу заважали подальшим розвідкам. Команда не змогла подолати позначки 6000 метрів.
РАЙНГАРД КАРЛ
Американська експедиція 1939 року під керівництвом Фріцом Вісснером
1909 року шляхтич Луїджі Амеде́о Саво́йський, герцог Абруцький, веде чисельну італійську експедицію в район Балторо і починає спробу сходження по південно-східному ребрі (яке згодом назвуть ребро Абруцького), яке герцог вважає найсприятливішим маршрутом для підйому. Експедиція встановлює табір на висоті 5560 метрів, однак далі далеко не просунулась. Проте не можна назвати цю експедицію повністю невдалою, бо крім багатого фотоматеріалу і першої робочої карти регіону, було встановлено маршрут для майбутніх першопрохідців. Врешті експедиція звертає свій погляд на семитисячник Чоголіза , де був встановлений світовий рекорд сходження вгору. Але й тут не можна було зійти на вершину. Геологія стоїть в центрі уваги. Як і в 1929 році, коли друга велика італійська експедиція працює в районі Балторо.
Власне наступ на гору було здійснено лише 1938 року. Д-р Чарльз Г’юстон веде молодих американців на гору, які набралися досвіду в Альпах, Гімалаях і на Алясці. Їх мета – зійти на гору з південно-західного боку, там, де вже інші робили спробу. Після важких розвідок вони відкривають можливий маршрут до скалистого виступу під пірамідою вершини. Хоч час і провіант були обмежені, вдалося піднятися на висоту 7900 метрів через ряд хребтів, плато і башт, які утворюють випуклу південно-східну стіну гори. Всі переконались, що й останній відрізок можливий для сходження. Чарльз Г’юстон і його експедиція добрались до ребра Абруцького на піраміді вершини і повернулись як герої в США.
1954 рік. Італійська єкспедиція до восьмитисячника К2
Це стало сигналом для другої американської експедиції, яка 1939 року зробить спробу під керівництвом Фріцом Вісснера. Фріц Вісснер, який уже мав у 1938 році дозвіл на експедицію, але не зміг улітку 1938 року виїхати, отримав громадянство США у 1939 році. Його експедиція 1939 року, від самого початку нещаслива, перетворилась на трагедію.
Отже, Фріц Вісснер отримав дозвіл на підйом на К2 у 1939 році. Учасники експедиції 1938 року, яким від початку гарантувалось місце в команді Вісснера, не поповнили її ряди. Жоден з досвідчених учасників експедиції на зміг взяти участь. Однак Вісснер не хотів відстрочувати експедицію. Він стартує зі слабкою командою: Фріц Вісснер - 39 років, Ітон Кромвелл (Eaton Cromwell) -42 роки, Дадлі Вольф (Dudley Wolf) -44 роки, Чеппел Кренмер (Chappel Cranmer) -21 рік, Джордж Шелдон (George Sheldon) – 21 рік, Джек Дюрранс (Jack Durrance) -28 років. Від штучного кисню та використання радіостанцій експедиція відмовилась.
Прийшовши в базовий табір, захворів Кренмер. Виконувач обов’язки лікаря експедиції студент медицини Дюрранс змушений здебільшого залишатися біля нього для догляду. Кромвелл і Шелдон не переносять висоти. Та все ж вдається здійснити неможливе: 18 липня вервечка таборів простяглася до «плеча»: табори ІІ, IV, VІ, VІІ мають намети, спальники і провіант на багатьох альпіністів. Пасанга Кікулі, либонь найдосвідченішого шерпу тридцятих років, одного з уцілілих в катастрофі на Нанга Парбаті, не можна задіяти при штурмі вершини через його колишні обмороження. Отож, він залишається керівником з постачання в таборі VІ (7100 метрів). У таборі VІІІ (7700 метрів Вольф підстраховує штурмову зв’язку, яка складається з Вісснер і Пасанга Дава Лама. Вони обоє доставили в табір ІХ (8000 метрів або вище) провіант і паливо на тиждень.
1954 рік. Італійська єкспедиція до восьмитисячника К2
19 липня Вісснер досяг до початку вечора висоти понад 8000 метрів. Лише 300 метрів відділяли Вісснера і Пасанга Дава Лама від вершини.
Можливо 400 метрів. Але ці важкодоступні для сходження місця залишались неподоланими. І Пасанг, побоюючись помсти злих духів, дуже завагався. «No, Sahib, tomorrow! “, - відмовляється він і не подає Вісснеру протягнуту вгору страховку. Вісснер змушений повернути. Під час спуску Пасанг втрачає кішки.
У таборі ІХ все, як було. Вісснер лиш дивується, що ніхто не прийшов з підкріпленням. Але погода залишалася гарною, припасів вистачало. Тож нема приводу для занепокоєння. Фріц Вісснер і Пасанга Дава Лама проводять відпочинок в таборі ІХ (сьогодні вже знають, що на такій висоті немає відпочинку, оскільки тіло тут не може відпочивати) і 21 липня знову пробують штурмувати вершину. Через відсутність кішки вони доходять лиш до висоти 8200 метрів. Тож знову спуск у табір ІХ. Знову підкріплення не прибуло. 22 липня вони спускаються в табір VІІІ. Вісснер залишає свій спальник у таборі ІХ. З іншим шерпом він хоче якомога швидше добратися в табір ІХ.
Вольф у таборі VІІІ тішиться появою штурмової команди, але і він не має пояснень, чому підкріплення знизу не поступило. Його запасів вистачить лиш на три дні. Тож разом вони спускаються в табір VІІ (7500 метрів), який добре об лаштований. Спальник Вольфа і запаси залишаються в таборі VІІ І. Але в таборі VІІ троє альпіністів нічого не знаходять. Нікого немає, а намети стоять відкриті, повні снігу. Табір спустошений. Яке глибоке розчарування! Вони ж не мають ні запасів, ні пальника. Утрьох, з одним спальником вони проводять жахливу ніч. Вони змушені спускатися нижче. Вольф найповільніший з них, хоче залишитися в таборі VІІ. З цим єдиним спальником і залишками їжі.
1954 рік. Італійська єкспедиція до восьмитисячника К2
(Дітріх Гассе)
23 липня Вісснер і Пассанг спускаються далі. І такі жахливі відкриття вони роблять раз за разом. Всі табори порожні. Табір VІ, табір V, ІV і ІІІ – порожні. Дюрранс відкликає шерпу Пасанг Кікулі. Всупереч своїй волі він спускається вниз. Ніде немає пальників, провіанту і спальників. У таборі ІІ Вісснер і Пассанг проводять ще одну жахливу ніч. 24 липня вони добираються до базового табору. З останніх сил. Вісснер ж бо покинув його 14 липня.
Дюрранс залишив у таборі ІІ розписку, в якій сповіщає, що він наказав принести 13 спальників з таборів ІІ по VІ у базовий табір. У примітці є поздоровлення із здобуттям вершини. Дюрранс, либонь, припустив, що Вісснер, Вольф і Пассанг Дава Лама після сходження на вершину заберуть згори свої спальники. Вісснер пробачає Дюрранса і й досі не пригадує про суть справи.
40 днів Вісснер був на горі, 10 днів з них Пассанг Давою Ламою на висоті понад 7500 метрів. Немислимо! Тепер він надто знесилений, щоб відразу знову підніматися вгору. Але ж Вольф потребує допомоги! І то негайно. Але члени експедиції Кренмер і Шелдон вже пішли. Кромвелл хоче покинути команду. Експедиція починає розпадатися. Тільки Дюрранс може прийти на допомогу. В таборі ІV він занедужав висотною хворобою і його спроби зазнали невдачі. Відтак шерпи змушені нести Вольфа. Але через негоду вони не можуть до нього добратися.
Дістатися до Вольфа, який тиждень провів без постачання, вдалося лиш 30 липня. Це здійснили чотири шерпи під керівництвом Пасанга Кікулі. Вольф відмовився від негайного спуску. Поганий стан його здоров’я не дозволяв йому покидати намет. Він не мав уже жаги до виживання. «Може завтра» -, думав він. Шерпи не мали зі собою ані спальників, ані наметів. Тож залишитися з ним вони не могли. Вони спускаються в табір
1954 рік. Італійська єкспедиція до восьмитисячника К2
Трьох із них бачать в бінокль 31 липня. Дюрранс спостерігає за ними з базового табору. Трохи нижче табору VІІ. Вони піднімаються вгору. Вони хочуть змусити Вольфа спуститися або написати письмове підтвердження своєї відмови. Один з шерпів, що залишився в таборі VІ, розкаже про їхнє зникнення. Зверху не поступає більше новин. Тож 3 серпня Фріц Вісснер починає підніматися з двома іншими шерпами. 4 серпня вони добираються до табору ІІ. Буря і сильний снігопад. На два дні їх затримують. 7 серпня шерпи наполягають спускатися вниз. Все ще мете сніжна буря, існує небезпека сходження лавин. Із цілковито виснаженою командою і знищеною системою таборів не має шансу добратися до табору VІІ. Є від чого прийти у відчай!
Для Фріца Вісснера це жахлива правда. Рештки Дадлі Вольфа і шерпів Пасанга Кікулі, Кітара і Пінсоо знайшли лише через більш ніж 60 років. Біля підніжжя гори.
На експедицію посипалися недоладні звинувачення. Фріц Вісснер змушений був вистояти у справжній війні нервів. Передусім він домагається пояснень поведінки товаришів, але не робить їм жодних звинувачень. Він прощає їм їхню поведінку. Все таки це така жахлива нудна справа сидіти в таборі і не підозрювати, що твориться високо на горі. Питанням є: «Чи врешті група сильніших відмовилася від порятунку? Мабуть, так.
Через десятки літ Вісснер розкаже мені, що інші, либонь, через те відчували докір сумління, бо були готові до найгіршого і не могли нічим допомогти. Однак, при спільному відступі Вісснер і Дюрранс постійно разом і намагаються ділитись думками.
Вісснер: «Щодня ми були разом. Дюрранс доглядав за мною, ніби за немовлям. Він навіть пік для мене млинці»
Вісснер при цьому завше ставить одне й теж питання «Чому всупереч усім домовленостям забрали спальники»
Дюрранс покладає відповідальність за це на безвісних шерпів.
Одним словом, на фундаментальні питання можна і не отримати відповіді. Навіть тоді, коли один закидає іншому нетовариськість.
Дюрранас: «Фріц, припини це, нарешті припини це. Ми вже достатньо про це наговорились»
1954 рік. Італійська єкспедиція до восьмитисячника К2
У світі цивілізації дороги Вісснера і Дюрранса розійшлися. Повернувшись в Америку, Вісснера намагаються привинити за цю трагедію. Невдаха Дюрранс вдає зі себе суддю над керівником експедиції, який не може себе захистити, не критикуючи членів своєї експедиції.
Вісснер, який в США опинився перед наругою, залишається сам. Та обставина, що він як керівник експедиції завжди ліз попереду і врешті обурив проти себе усю команду, послаблюють його позицію. Вісснер мабуть не був добрим начальником команди, а що стосується навиків Вольфа, він, либонь, помилився. Однак нетовариськими виявились інші. Підлі нападки на Фріца Вісснера, на його особистість є достатнім доказом.
Вони не тільки є ганебною плямою в історії альпінізму, вони показують, на що здатні «товариші по горах».
Врешті-решт слідча комісія ААС , «Американського клубу альпіністів» мала дати свою оцінку суперечкам в експедиції на К2 1939 року. А також вказати шлях, як мінімізувати ризики при сходженні на високі гори. Однак звіт про результати розслідування і висновки тяжко компрометували Фріца Вісснера. Натомість виправдували точку зору Дюрранса. В архіві ААС відтоді не має тієї оправдальної записки, яку Дюрранс залишив у таборі ІІ і яку Вісснер разом з усіма документами експедиції передав у архів.
І ласа на сенсацію щоденна преса почала цькувати Вісснера. Він вимагає від Американського клубу альпіністів оприлюднити в спеціальній періодиці і його точку зору на речі, та все даремно.
1954 рік. Італійська єкспедиція до восьмитисячника К2
Існуючі маршруті схождення на К2
