Ганнс Шелл (Hanns Schell). Фото Hanns Schell
Деякі альпіністи є справжніми дослідниками і австрієць Ганнс Шелл (Hanns Schell) один з них.
Він був майстром перших сходжень на вершини семитисячники і навіть знайшов час, щоб піднятися на чотири восьмитисчяники.
Його маршрут на схилі Рупал восьмитисячники Нангапарбат (тепер цей маршрут називається Schell Route) є альпійським шедевром.
Сайт Explorersweb пропонує розглянути п’ять вражаючих перших сходжень Шелла на семитисячники.
Ганнс Шелл (Hanns Schell) на Рупальській стіні нангапарбат. Фото: Festivalalpinismu
Момхіл Сар (Momhil Sar)
У 1964 році Шелл очолив австрійську команду, до якої входили Рудольф Пішінгер (Rudolf Pischinger), Горст Шиндльбахер (Horst Schindlbacher), Лео Шломмер (Leo Schlommer) і Рольф Відерхофер (Rolf Widerhofer).
Вони націлилися на висоту 7343 метри гори під назвою Момхіл Сар (Momhil Sar), розташованої в регіоні Гіспар-Музтаг у Каракорумі.
«Ми були групою друзів, які роками разом лазили в Альпах», — писав Пішінгер в американському журналі Alpine Journal .
За чотори роки до цього, британець Вілфрід Нойс (Wilfrid Noyce) і американець Джек Садлер (Jack Sadler) здійснили перше сходження на гору Трівор (Trivor) заввишки 7577 метрів, що розміщена у регіоні Гіспар-Музтаг. Перед трагічною загибеллю Нойса на горі Гармо на Памірі в 1962 році він дав команді Шелла корисну інформацію про гори цього регіону.
Інформація містила також і фотографію непройденої гори Момхіл Сар.
Австрійська команда досягла базового табору Момхіл Сар 15 травня 1964 року.
Вони поставили свої намети саме там, де англійська команда розбила це чотири роки тому, приблизно на висоті 4600 метрів. Нойс писав про галявину з квітами, але австрійцям довелося розбивати намети на майже двометровому снігу.
Команда планувала сходження східним хребтом. Спостерігаючи за погодою, вони помітили, що опівдні з гори часто спускався туман, а за ним зазвичай йшов сніг. Це означало, що вони могли підніматися лише половину кожного дня.
Команда почала рухатися вгору. До табору 2 і навіть трохи вище підіймалися на лижах.
Але 10 червня вони зіткнулися з крутим сніговим схилом, який вів до сідловини, яку Нойс і Садлер використовували як табір 3 чотири роки тому.
Звідси маршрут до вершини Трівор проходив по довгому хребту, тоді як маршрут до вершини Момхіл вимагав сходження на східний хребет, який різко піднімається над сідловиною.
Південно-східна сторона гори Момхіл Сар (Momhil Sar). Фото: Horts Schindlbacher / Alpine Journal UK
Відкрити новий маршрут було нелегко. Над табором 2, приблизно на висоті 6200 м, через тріщину вів страшний, небезпечно нестійкий міст. Дійшовши до сідловини за дуже сильного вітру, австрійці розмістили табір 3 трохи нижче, ніж це робили Нойс і Садлер.
Наступного дня вони продовжували просуватися до гострого східного хребта Момхіл Сар. Просування було надзвичайно складним через круті нахили скель і пухкі карнизи з нестабільним снігом на хребті. Щоб просунутися вперед, їм довелося зчищати сніг зі скель. На цьому терені технічні знання та прийняття рішень були життєво важливі.
Команда розуміла, що їх маршрут буде нескінченною боротьбою, і їм необхідно спуститися в нижні табори, щоб відпочити і відновитися.
Після відпочинку їм довелося знову пробивати маршрут по свіжому снігу.
«До всього цього, опівдні знову пішов сніг. Очевидно, що за таких погодних і снігових умов про вихід на хребет хребет не могло бути й мови», – писав Пішінгер.
Вид на нижню частину рампи з табору 3 (на висоті 6500 м) гори Момхіл Сар (Momhil Sar). Фото: Rudolph Pischinger / Alpine Journa
Але був й інший варіант. Вони помітили крутий пандус, який розрізав південну стіну Момхіл Сар до самої вершини.
Цей складний маршрут мав кілька тріщин, але вони все одно вибрали його. Тепер під час другого їхнього штурму вершини у альпіністів вже закінчувалася їжа.
«Ми пробивали свій слід на крутому схилі мовчки, змінюючи лідера, не обмінюючись жодним словом», — написали вони. У Шелла і Шломмера почалися проблеми з ногами через обмороження.
Спуск з вершинного хребта ори Момхіл Сар (Momhil Sar). На задньому плані - гора Ракапоші (праворуч) і Діран (у центрі). Фото: Hanns Schell / Alpine Journal
29 червня четверо друзів перетнули крутий довгий спуск до південного хребта. Вони досягли вершини о 16:30 після 22 годин безперервного сходження.
Назад до базового табору альпіністи спустилися на лижах.
«Під час нашої відсутності нагорі настало літо», — згадував Пішінгер. «Сніг уже зійшов, і з бурої землі проростали крихітні квіти. Ми сиділи біля ящика, який служив столом, їли і пили, але наші думки все ще були на горі».
Ахер Чіох (Akher Chioh)
У 1965 році Шелл зі своїм другом Джеральдом Грубером (Gerald Gruber) піднявся на вершину 5000 метрів у гірський групі Буні Зом (Buni Zom).
Звідти він вперше побачив Гіндукуш (Hindu Kush) на кордоні Афганістану та Пакистану.
Пізніше, досліджуючи одну з панорамних фотографій Грубера, вони ідентифікували вершини.
Увагу Шелла привернула вершина Ахер Чіох (Akher Chioh), яка до того часу ще не була ніким пройдена і мала висоту 7020 метрів.
Гіндукуш (Hindu Kush) на кордоні Афганістану та Пакистану, з горою Ахер Чіох (Akher Chioh) на фото справа. Фото: Pbase
8 липня 1966 року Шелл, його дружина Лізелотта Шелл (Liselotte Schell) і Райнер Гошль (Rainer Goschl) покинули Австрію на фургоні Volkswagen.
Це була не дорога експедиція — загальна вартість не перевищувала 700 фунтів.
Трійка встановила базовий табір на бічній морені льодовика Котгаз на висоті 4055 м.
Першим етапом їхнього маршруту стала сідловина на східному хребті гори Котгаз Зом (Kotgaz Zom). Однак, коли вони підійшли до нього на висоті 4970 м, вони виявили, що «сідло» насправді було дуже складним хребтом зі снігу та льоду.
Наступного дня Гошль відправився розвідати льодовик Котгаз. Тоді команда вирішила націлитися на новий маршрут у масиві Котгаз Зом - на гору Ахер Чіох.
Перетнувши льодовик, вони досягли льодоспаду і піднялися до другорядного хребта, який подалі з’єднується з хребтом верхньої частини гірського масиву.
Трійці довелося обережно обійти небезпечні тріщини.
Коли вони дійшли до підніжжя північного схилу Котгаз-Зому, перед ними зяяла величезна тріщина. Деякий час їм допомагали двоє місцевих носіїв, потім альпіністи продовжували підніматися поодинці, перетинаючи високогірне плато розміром приблизно 2,5 км на 3,2 км, що відокремлює вершини Котгаз Зом і Ахер Чіох.
Котгаз Зом (Kotgaz Zom) заввишки 6679 метрів (ліворуч) та Ахер Чіох (Akher Chioh) заввишки 7020 метрів. Фото Hanns Schell / Alpine Journal
3 серпня Шелл і Гошль піднялися на північно-східний хребет і східну стіну Котгаз Зом. Після сходження вони спустилися в базовий табір.
6 серпня Шелл, його дружина і пакистанський альпініст Абсар Хан (Absar Khan) піднялися на ще одну вершину під назвою Чікар Зом (Chikar Zom).
7 і 8 серпня Шелл, Гошль і Хан піднялися до свого попередньо встановленого висотного табору 2. Звідти вони планували просуватися до вершини Ахер Чіох.
Гошль і Шелл запросили Хана піти з ними на вершину. Хан відмовився, але допоміг двом австрійцям прокласти маршрут на плато.
Нарешті Гошль і Шелл пройшли до південного гребня Ахер Чіох.
Тут їм знадобилося багато годин, щоб піднятися на його круті крижані схили. 10 серпня 1966 року дует досяг вершини, ознаменувавши перше в історії сходження на Ахер Чіох.
Гіндукуш (Hindu Kush) на кордоні Афганістану та Пакистану. Photo: Skarducity
«Ми повернулися до цивілізації та світу людей не як переможці чи володарі великої вершини, а як люди, вдячні горам за велику нагороду», — згадував Шелл.
«Важливість цієї австрійської експедиції полягає в тому, що вони проникли в цю льодовикову область на південь від головного ланцюга Гіндукушу та показали шлях до численних цілей для сходження», — зазначив Адольф Дімбергер у своєму звіті у The American Alpine Journal у 1967 році .
Діран (Diran)
У 1968 році Шелл, Пішінгер і Гошль планували піднятися і дослідити індуїстський Радж. Але коли вони дізналися, що деякі інші експедиції просять дозвіл на ту саму територію, вони змінили плани і спробували отримати дозвіл на проходження гори Kampire Dior у Пакистані. Коли у цьому дозвілі їм було відмовлено, вони вирішили спробувати піднятися на пік Діран (Diran) заввишки 7266 м Діран, ще одну вершину, яка доти не була ніким пройдена.
Розташований у західному Каракорумі, пік Діран не вважається технічно складним, але він відомий своєю лавинною небезпекою.
До 1968 року було зроблено чотири спроби піднятися на пік Діран.
Спочатку британська експедиція спробувала сходження на нього в 1958 році. Через рік німецькій групі також не вдалося піднятися на вершину.
У 1964 році австрійська експедиція також спробувала та зазнала невдачі. Нарешті японська команда з Федерації альпінізму Кіото спробувала зробити сходження в 1965 році.
Чотири команди спробували подолати крутий і небезпечний маршрут північно-західної стіни / західного хребта, але всі чотири зазанали невдачі.
При цьому двоє членів британської групи, Кріс Хойт (Chris Hoyte) і керівник експедиції Тед Уорр (Ted Warr), зникли безвісти високо на горі, всього за 100 метрів від вершини.
Пік Діран (Diran). Фото Nadeem Khawar
4 серпня 1968 року Шелл, Гошль і Пішінгер встановили свій передовий базовий табір на висоті 3960 м, прямо під північно-західною стіною висотою 1980 метрів.
Чотири дні потому вони поставили табір 1 на висоті 4800 метрів.
Ущелини та глибокий сніг, надзвичайно небезпечна комбінація, перекрили шлях до табору 2. Тим не менш, 14 серпня вони встановили табір 2 на стовпі західного хребта, на висоті 5700 м.
Через два дні вони встановили табір 3. Звідти, на висоті 6200 м, вони розпочали штурм вершини 17 серпня о 6 ранку.
Крутий схил привів їх до передвершинної ділянки з нахилом у 45°. Вони досягли вершини того ж дня, 17 серпня, о 16:15. Альпіністи описали напрочуд велике плато на вершині.
На пік Діран після 1968 року було здійснено ще кілька сходжень. Одне з найважливіших сходжень відбулося в 1985 році, коли Даг Скотт (Doug Scott) і його команда здійснили перше сходження в чистому альпійському стилі.
Пік Малюбітінг (Malubiting Peak)
Малубітінг (його головна вершина також відома як Малубітінг Західна (Malubiting West) — це красива вершина висотою 7458 метрів, розташована в центральній частині хребта Ракапоші-Гарамош у Каракорумі.
Малубітінг має центральну підвершину, ненабагато вищу за головну вершину, а також дві інші підвершини: південно-східний Малубітінг (Malubiting Southeast, 6790 м) і північно-східний Малубітінг (Malubiting Northeast , 6834 м).
До свого першого сходження в 1971 році головна вершина Малубітінга не дозволила піднятися німецької, британської, японської, пакистанської та польської експедиціям.
Польська експедиція 1969 року під керівництвом Річарда Шафірського піднялася на перевал між горою Спантік і Малубітінг Північно-Східний, який вони назвали Полан Ла (Polan La).
8 жовтня команда польська піднялася на Північно-Східну вершину Малубітінга та продовжила шлях до головної вершини від високого плато на висоті 7100 метрів.
Вони виявили погані снігові умови та високий ризик сходження лавин та вимушені були припинити експедицію.
Пік Малюбітінг (Malubiting Peak). Фото Atif Saeed
Влітку 1971 року Ганнс Шелл, Горст Шиндльбахер (Horst Schindlbacher), Курт Піркер (Kurt Pirker), Гільмер Штурм (Hilmer Sturm) і польський лікар Єжи Гайдукевич (Jerzy Hajdukiewiecz) здійснили перше сходження на вершину Малюбітінг.
Вони виїхали з Граца 28 червня 1971 року на двух мікроавтобусах Volkswagen.
Вони прибули до Равалпінді 6 липня, а звідти на джипах поїхали до Скарду. Команда разом із місцевими вантажниками дісталася до базового табору Малубітінга приблизно в останній тиждень липня.
Вони встановили перший висотний табір на висоті 4300 м, за 32 км над язиком льодовика Чоголунгма.
Наступні два тижні вони провели, досліджуючи 12-кілометровий маршрут до схилів Малубітінга над мореною та навколо тріщин льодовика.
Розпочавши шлях по польському маршруту, 8 серпня вони дісталися до льодовикового хребта Полан Ла, звідти потрібно було вибрати маршрут до вершини. На жаль, у цей час на гору прийшла негода. Наступні шість днів вони провели в наметах. Через брак їжі їм довелося спускатися до базового табору крізь глибокий сніг.
19 серпня погода покращилася, і альпіністи почали другу спробу сходження на вершину. Від табору 2 до табору 3 потрібно було йти вісім годин.
Потім, щоб дістатися до верхнього льодовикового басейну, вони піднімалися крутим схилом. Остання ділянка проходила по східному хребту.
Нарешті, 23 серпня приблизно о 15:15 вони піднялися на головну вершину Малубітінг в ясний спокійний день. «На вершині було красиво, спокійно і відносно тепло», — згадував Шелл.
Шиндльбахер додав: «Ми не святкуємо свій успіх. У нас немає прапора чи запасного льдоруба, щоб героїчно триматися на вершині проти неба чи всаджувати льодоруб у сніг на вершині. Протягом двох годин ми сидимо на маленькій кам’яній терасі над величезною південною стіною».
Урдок І (Urdok I)
Гора Урдок I, також звана Урдок Кангрі I (Urdok Kangri I), має висоту 7250 метрів і розташована у Каракорумі.
Гребінь Урдок лежить неподалік від восьмитисячника Гашербрум І (Гідден Пік / Hidden Peak), відокремлений південно-східним перевалом Гашербрумом Ла від Гашербрум I.
На цьому хребті знаходяться Урдок I, безіменна вершина заввишки 7136 м перед гребенем на сідловині Абруццкого (6782 м), Урдок II (7082 м) і Урдок III (6950 м), і закінчується гребінь горою Сіа Кангрі (Sia Kangri 7422 м) .
Урдок І (Urdok I, 7250 метрів) є частиною гірської групи восьмитисячників Гашербрум. Фото Olderman / Mapcarta
Австрійська Каракорумська експедиція 1975 року складалася з Ганна Шелла, його дружини Лізелотти, німця Карла Габа (Karl Hub) та австрійців Гельмута Преведеля (Helmut Prevedel), Герберта Цефферера (Herbert Zefferer) та Роберта Шауера (Robert Schauer). Спочатку вони піднялися до табору 3 на восьмитисячник Гашербрум I, а потім продовжили сходження на гору Урдок I.
Вони піднялися на веришну 4 серпня 1975 року, здійснивши перше сходження на цю вершину.
Через кілька днів Шелл, Шауер і Цефферер також піднялися на восьмитисяник Гашербрум I, здійснивши лише третє в історії сходження на гору.
Урдок ІІІ (Urdok III, 6950 м) та Сіа Кангрі (Sia Kangri, 7422 м) вид з льодовика Abruzzi Glacier. Фото Sylweczka
Окрім п’яти перших сходжень, описаних вище, Шелл здійснив сходження на вершину Аконкагуа, кілька шеститисячників, гору Логан, Деналі та багато інших.
Загалом він піднявся на 5000 гір по всьому світу!
Крім альпінізму, Шелл керував сімейним бізнесом після смерті свого батька. Як своєрідне хобі-покликання, він також колекціонував замки та ключі під час своїх подорожей.
У своєму рідному місті Граці Шелл має невеликий музей, присвячений цим цікавим предметам.
Як говорить табличка в його музеї : «Припиніть закривати свій розум!»
Ганнс Шелл (Hanns Schell) і скриньки з замками з його музею. Фото: Hanns Schell
