Great Himalaya Trail
Навесні 2019 року турист зі Львова Віталій Дячук почав втілювати в життя свою мрію: пройти пішки Великий Гімалайський Шлях "Great Himalaya Trail" - 1500 кілометровий трекінговий маршрут, що проходить по території Непалу.
Проходження маршруту Віталій здійснює самотужкиі, принаймні на всіх ділянках, окрім технічно складних (перевал Tashi Labsta), а також такі, що мають спеціальні законодавчі вимоги (регіон восьмитисячника Манаслу).
Але, мабуть, найбільш примітним моментом цієї подорожі є той факт, що Великий Гімалайський Шлях ще не був пройдений українськими туристами!
Детельніше про подорож Віталія, а також його подорожні щоденники Ви зможете прочитати в нашій спецтемі: ВЕЛИКИЙ ГІМАЛАЙСЬКИЙ ШЛЯХ: ПЕРШЕ ПРОХОДЖЕННЯ ТРЕКУ ПО НЕПАЛУ МАНДРІВНИКОМ З УКРАЇНИ
2 травня. Омріяний день відпочинку. Роблю перерахунок маршруту. За рахунок виграних днів вдалося зробити так що немає переходів довше за 25 км. Гарно.
Сам Мананг виявляється маленьким містечком, десь на 30 готелів. Багато магазинів с великим асортиментом. Відчувається що сюди можна заїхати на машині - ціни дууже низькі як для точки на висоті 3500.
Над селом нависає одна з вершин Анаппурни. Ця гора лідер по смертності серед альпіністів і серед вісьмитисячників. Гине 48%, тобто кожен другий. Звичайно в Анаппурни декілька вершин і є такі які більш безпечні, ала загальна картина сумна
Фото Віталій Дячук
Так, я йду в регіони Верхній Мустанг та Долпо. Це самі дикі райни тому деякий час публікацій не буде
3 травня. По графіку перехід під перевал Торонг Ла 5416 м. Сам перевал я сьогодні штурмувати не планую (хоча в початковій версії мав пройти за день маршрут Мананг - Торонг Ла - Муктінах, 30 км. Але я не встигаю відновлювитись після таких переходів, тому осєтра довелось урєзать). В описі перевалу є три варіанти де зупинитись, це:
Торонг Педі 4460 м, тут власне і зупиняється більшість трекерів. Але мені цей варінт не дуже, зранку доведеться майже 1000 меирів набирати. Другий варіант це хайкемп на 5 100, але не зрозуміло що ьам з притулками, а в наметі я зайвий раз на такій висоті спати не хочу, щось дуже мерзну останнім часом (а, здається я це вже казав).
Третій варіант це псевдо хайкемп на 4800. От він мене і цікавить.
Отже попереду 17км та 1400 метрів набору висоти.
Перед виходом заскакую в крамничку і закупаю різну дріботу: батарейки, снікерси, стрепсілс...
Та ціни явно нижче ніж в Намче Базар. Воно й не дивно, в Мананг товар всеж таки на машинах возять.
Поговорюють правда, що уряд Непалу планує до кінця наступного року побудувати дорогу в Луклу. Проте я не думаю що ціни в Намче зміняться, хіба прибутки продавців зростуть.
Від Манангу до Торонг Педі йде дуже гарна і широка стежка з плавним набором висоти.
Як завжди обганяю інших туристів. Мені взагалі це подобається, така собі імітація перегонів. Стимул швидко йти вперед.
В районі Анаппурни найбільше ізраілітян. Реально багато. Десь до 50% від всіх туристів якіх я бачів.
З ними цікаво ганятися, вони швидко ходять. Дівчата тому що :
1. Наймають портерів і самі йдуть з маленькими рюкзаками.
2. Вони мерзнуть і йдуть швидше, щоб зігрітися.
А серед чоловіків досить багато військових, з хорошою підготовкою.
За деякий час наздоганяю групу москалів. Схоже це вони й були тими велосипедистами, якіх я бачів. Деякі несуть на собі велошолом.
Все ж таки цікаво який в них був маршрут. І чому зараз вони пішки. Адже стежка дозволяє їхати, та й вже проходили цей перевал з веліками.
Треба буде якось повернутися і проїхати на велі...
Періодично зустрічаються отари "blue sheeps". Вони тут геть не бояться людей.
10 км пролітаю менше ніж за 2 години. Шикарно!
Ще годинка і можна зупинитися на обід.
Раптом на одному з підвісних мостів стає важко йти.
Гірняшка?
Ніт. Перейшовши міст я озираюсь назад і бачу якого дурачка, який стрибає на мості.
Когось мені це нагадує.
А точно. Власника кантори "бодо тревел". Я колись його групу возив по Мадагаскару.
Фєєрічєскій мудак. Теж так стрибав по мостіку, копнув стареньку самичку лємура яка просила банан, називав місцеве населення "нігерами" (не "неграми", що є корректною формою в українській та російській, а власне" нігерами"), сварив клієнта за то що той взяв хлопчика на пару хвилин на наш катер, щоб пригостити цукєркою.
Я на нього подивився, на того власника-дірєхтара і вирішив припинити співпрацю з канторою. Ну бо мудаквін і є мудак: або на грощі кине, або підставить, або ще щось втне.
Нутак і виявидось. Він в мене вкрав шикарний маршрут який я розробляв півьора роки, проїхавши по Мадагаскару десь з 15 тисяч км.
Обідати зупиняюсь на 4200, хоча ще трохи ранувато, але чим більша висота б им вище ціни...
Після привалу йду далі. Набір висоти і далі плавний. Повз мене, по каньону річки плавно пролітають три величезних грифи. Вони зовсім не машуть крилами, тільки іноді регулюють напрямок і ешелон за допомогою хвоста. Я дивлюся на них з заздрісттю:
"Чому я не сокіл, чому не літаю..."
Звичайно основний кайф в альпінізмі та гірському туризмі в "героїчному" подоланні перешкод, але іноді так хочеться мати крила.
Десь в 14:00 доходжу до Торонг Педі і роблю привал ще на годину. Яка різниця де мерзнути?
До хайкемпа лишається 1,4 км, але на них піде десь з півгодини точно - попереду крутий підйом.
Коли я виходжу йти далі і зупиняюсь зробити пару фото, до входу в подвір'я готелю приходить отара гірських козлів і спокійно тусить поруч не зважаючи на людей.
15:40 і я в хайкемпі. Ну та, якщо вийти в 5 то можна спокійно встигнути в цей же день в Муктинах.
Вечеряю і замовляю сніданок на 4:30.
Час спати, завтра не простий день
4 травня. Побудка о четвертій ранку. Сніданок. У столовій справжній хаос - купа туристів, персонал бігає і розносить замовлення.
Снідаю і на маршрут.
Десь за годину гірські боги забирають в мене жертву: на мості зачіпаюсь термосом об перила і він летить у воду.
Хижо.
Згодом наздоганяю групу з ізраїля і прилаштовуюсь у середині колони. Вони включають запальну єврейську музику і йдуть пританцьовуючи. Мені теж хочеться плясати, але я бережу сили. Потім починаю думати куди ж я подів свою кіпу, а потім згадую 2014 й і як нам допомагали ізраїлітяни з медичкою.
Сотні і тисячі ізраільских бандажів, целокс, турнікети, мішки амбу. Згадую як я виснажений волонтерськими клопотами, організацією військових вишколів прийшов на роботу, а Оля Олександрівська, моя напарниця по волонтерству написала що наш целокс врятував життя бійцю 80 ї бригади і я тупо сидів і посміхався від щастя в монітор...
Підйом на перевал плавний та легкий і за пару годин я вже майже на перевалі.
По дорозі зустрічаю дивну парочку: азійські риси обличчя, дешевий одяг, дерев'яна палиця. Подібні до місцевих, але балакають іспанською. Питаю звідки вони. Перу.
Виходжу на перевал і роблю традиційне фото з прапором.
Чую голоси москалів : вот молодєц, а ми нє додумались...
Ще дві години і Муктінах.
Кажуть що тут є ресторан де готують борщ, але де він я не знаю, тому обідаю в першому ліпшому гестхаусі.
В глсподаря вдалося купити флягу замість втраченого термоса. Побачу як вона себе покаже.
Поки обідаю спілкуюся з господарями лоджи. Вони кажуть що на їх пам'яті тільки 5-6 туристів намагалися пройти в Долпо з цієї сторони. Цікаво. Ніби нічого складного в цьому немає...
Після обіду йду в Kagbeni. Туди веде асфальтована дорога і километри за 4 мені набридає товкти тверде покриття. Я ловлю попутку і ще за 15 хвилин там.
Знаходжу готель. Готель з великою кімнатою і особистою ванною та туалетом і при цьому дешевше ніж більшість гестхаусів де я жив.
Сам Кагбені і села після Муктінаха нагадують мені Марокко або Таджикістан : висушена земля і зелені оази довкола селищ.
В готелі зі мною виходить на зв'язок ще один чувак який теж йде соло по Гімалайському шляху. Йому не вдалося пройти перевал Tashi Labsta через глибокий сніг і він спочатку поїхав проходити центральну (Манаслу та Анаппурна) та шмат західної (Долпо) частини.
Він мене попереджає, що поліція зараз лютує і не пропускає з Кагбені в Долпо.
Там частина шляху проходить по регіону Верхній Мустанг і для нього теж треба спеціальний дозвіл за 500 баксів. Раніше народ нібито спокойно проходив, а його завернули. Тому треба виходити вночі, десь в 3 щоб проскочити блок-пости.
Ну вночі то вночі.
Ще попереджає що він не зміг пройти перевал Chanla, через лавини, довелося спускатися в нижне Долпо.
Хм. Я дивлюся на мапу. Крім цього перевалу та спуску в Долпо є ще один варіант, північний. Там правда на один 5000 перевал більше, але по опису легше і швидше ні через Chanla.
Ну ок, туди і піду.
Швидко перу шмот і лягаю спати, адже встати треба в 2 ночі...
Фото Віталій Дячук
Фото Віталій Дячук
Фото Віталій Дячук
5 травня. Виспатися не вдалося, прокинувся в 00:30 і до другої ночі крутився в ліжку. Зрештою встав і почав снідати і пакувати речі. Вихід в 03:30. Не дивлячись на те що ніч на вулиці вже є місцеві, але поліція спить. Тихенько йду вперід і згадую нащі нічні виходи на Донбассі. Йти важко - не виспався і не відновився як слід, а стежка забирає круто вгору.
Та її вдасне як такої і нема, просто сліди на сипусі. Треба уважно дивитися під ноги, щоб не втратити напрямок. В 4:30 починає сіріти і стає легше. В районі 5 роблю невеличкий привал щоб зустріти світанок. Краєвиди просто фантастика!
Зрештою виходжу на дорогу яку будують.
Бляха, тут стоїть намет будівельників. Треба і його швидко пройти поки народ спить. Вдалося.
Гори довкола дуже нагадують мені Фанські гори в Таджикістані. Такі самі висушені, схожа рослинність, навіть ті самі покручені дерева арчі. Воно не дивно. Верхній Мустанг та Верхне Долпо називають "земля без дощів". Масиви Анаппурни та Дхаулагірі не пускають сюди хмари, і навіть в сезон муссонів можна йти в трекінг сюди...
Десь о 9 виходжу на перший перевал на сьогодні. 4300.
До другого десь 5 км і перепад висот метрів триста. Нічого складного, але за першим перевалом купа снігу.
Йду обережно : сніг не твердий, але схил крутий і якщо зірватися то вже не затримаєшся. Згадую історію яку розказав гід, як в них один чувак з села зимою пішов в інше село по твердому снігу і злетів вниз. Тіло найшли вже весною...
Нарешті виходжу на широку дорогу і додаю швидкості. Потім вирішую зрізати. Зрізаю і виходжу знову на дорогу. Мдааа, ніфіга я не виграв по часі, щей сили дарма згаяв. Наді мною нависають громади 6000+ і з них дує шалений вітер якій несе сніг. Кожен крок вимагає великих зусиль...
Ось і другий перевал. За ним вже ні снігу ні вітру. Тепло і сонечка. Краса! І вже зовсім зовсім близько сьогоднішня мета: село Santa.
Я підходжу до села і роздивляюся де мені поставити намет. На полі не можна, десь в стороні не хочу, бо далеко до води.
Раптом з'являється жіночка. Вона жестами мені показує:
-шукаєшь де спати?
- так
- один?
- один.
- пішли зі мною.
Заходимо в село. Воно нескінченно колоритне і викликає в мене якесь нелюдске захоплення. Будинки подібні на таджикські гірськи саклі та на сванські будинки. І як і сотні років тому на першому поверсі живе худоба, а на другому і третьому - люди.
Туалетів до речі в Мустангу і Долпо немає. Я згадую цитату з книги Джона Моріссона "Зима в Непалі" :
"Матери также учат детей, как очищать себя после испражнений. Для этой цели обычно употребляется вода; там, где ее недостаточно, тело вытирают камнями или травой. В деревнях Непала нет определенных мест, отведенных под уборную, и нередко этой цели служит деревенская улица. Использование чьего-либо поля или сада в качестве отхожего места не считается поводом для жалобы; обратить на это внимание — значит нарушить правила хорошего тона. Если мужчина неожиданно застанет женщину за таким занятием, она избегает его неделю или немного больше, после чего нормальные отношения восстанавливаются.
В хорошо налаженном семейном хозяйстве на веранде хранится небольшой медный кувшин для воды, и его отсутствие служит намеком, что нужно на некоторое время отложить свой визит в поле."
Та ще одну цитату Кріссі Веллінгтон:
" Для деревни с населением в несколько сотен человек не было ничего необычного в том, чтобы пользоваться одним или двумя туалетами. Мужчины не стеснялись испражняться прямо на улице. Женщины поступали так же, хотя традиции обязывали их делать это только до рассвета и с наступлением темноты."
