Фото Аліна Косовська
Розповідь Аліни Косовської :
... У високогірній хатинці вранці завжди прокидаєшся від холоду. Хоча ввечері тут гріється пічка, на ранок стихія бере своє і примушує сховатись в спальник. Ностальгійно згадуєш свій м'який матрац в автобудинку, крутячись на тонкому і жорсткому самонадувному килимку - але довго мріяти не треба, бо до перезмінки, коли одну ніч можна поспати в кемпері, ще довгі дні, насичені добрими справами.
Як би не хотілось погрітись довше, вставати треба разом з сонечком, навіть якщо воно надійно заховане в хмарах.
Перш ніж вийти надвір, розпалюєш пічку - хай хатинка вже гріється, поки ти збереш погодні умови і умиєшся підбадьорюючою жменею снігу. Тут його вдосталь - біля двох метрів, і після снігопадів навіть в найближчі будівлі вбиральні і складу треба виходити на снігоступах. Або вдягати гамаші на черевики і провалюватись по коліно в нові замети, дбайливо принесені вітром з підніжжя Говерли.
Термометр на ганку одразу підказує, чи треба вдягати рукавиці, плануючи провести надворі найближчі п'ять хвилин. Якщо не зробити цього, побачивши там десять градусів нижче нуля, буде трохи боляче, коли ти занесеш свої замерзлі пальці у вже нагріту хатинку. Далі треба знайти найбільш вітряну на сьогодні ділянку і дістати анемометр - прилад, що показує швидкість вітру. Гірські вітри взимку рідко змінюють напрямок, тому місце для ранкового привітання з їх поривами зазвичай теж незмінне і знаходиться по дорозі до вбиральні і туристичного притулку, куди теж варто зазирнути і перевірити, чи не прийшли вночі туристи, і якщо так - проінформувати їх про стан маршрутів та порадити спорядження для безпечного підйому.
Далі можна випити кави, якщо поки не плануєш виходити в гори. Або чаю, якщо плануєш обстежувати маршрути - кава не дуже корисна для судин, які і так не в захваті від твоєї роботи в холодній зимі високо над рівнем моря. Щоб був сніданок, треба взяти лавинну лопату і сходити за снігом. Джерело з водою давно сховалось в заметах, тому п'ємо топлений сніг, періодично закидаючи нову його порцію у велику алюмінієву каструлю, що незмінно мешкає на пічці. Ну а якщо лопата вже в руках, одразу можна викопати вхід в склад у сусідній будівлі, в якому протягом дня точно щось знадобиться. Пізніше хлопці розкопають снігові замети перед вікнами, і ми зможемо бачити крізь скло щось цікавіше за структуру свіжого снігу, якого ще вчора тут не було.
Фото Аліна Косовська
Підкинути дров, поставити вже теплу воду на пальник, щоб вона закипіла і можна було заварити сублімати. Обід ми приготуємо на пічці, і він буде смачний і ароматний, як вдома. Але сніданок потрібен швидко, тому готуємо сублімовану їжу, яка вже трохи набридла за місяць високогірного життя. Чай чекає в термосі ще звечора, і можна зігрітись кількома ковтками, заходячи з двору і ще до кінця не оговтавшись від нічної прохолоди. Скоро на посту потепліє, і можна буде зняти фліску і почуватись затишно в одній термобілизні. Якщо дрова сухі, ввечері можна буде зняти навіть її, і погріти свою душу, сидячи в футболці коло пічки і слухаючи як потріскують смерекові дрова.
Якщо надворі сонячно, після сніданку з'являться сили робити щось прекрасне.
І це чудово, адже в гарну погоду ти виходиш ставити маркування, прибирати повалені буревіями гілки, перевіряти аптечки в притулках і навчати менш досвідчених колег взаємодіяти з зимовими горами.
Якщо ж вже другий тиждень за дверима незмінно очікує туман, лагідно обіймаючи тебе крижаними надувами, щойно ти виходиш знімати метеодані - хочеться сидіти в будиночку і не рухатись, лише іноді закидаючи дрова в пічку і сніг в каструлю. В таку погоду починаєш мріяти про те, щоб спуститись на перезмінку і нарешті побачити клаптик синього неба. Або просто хоч якийсь колір, окрім чорно-білого - такий парадокс зимових гір, в тумані вони виглядають саме чорно-білими, хоча гілки смерек в глибині душі зелені.
Насправді виходити в гори в туман - не смертельно, якщо маєш достатньо досвіду і спорядження. І навіть виглядаючи як йєті, десь всередині ти почуваєшся тепло, бо робиш корисну справу яка може врятувати комусь життя. Але все ж синє небо і промені сонечка надихають більше, особливо враховуючи, що в першій половині зими вони зустрічаються рідше, ніж в більш стабільному лютому-березні.
Постійно ходити горами з рюкзаком, троплячи нові замети, носячи на плечах маркувальні стовпчики і витягуючи на пост купу важких, але корисних речей - не так вже й легко. І спина, ноги та трохи обморожене обличчя не забаряться сказати тобі, що думають про твою ідею стати гірським рятувальником.
Але це буде потім, коли ти будеш гріти душу біля пічки, попиваючи найсмачніший у світі чай з топленого снігу і смерекової хвої. А зараз ти просто йдеш по схилу Говерли, вже кільканадцятий раз за цей місяць, і робиш щось, що допоможе мандрівникам зорієнтуватись в непогоду і не потрапити в сумну статистику, вже зовсім не зважаючи на вітер і крижані надуви на каменях, стовпчиках і твоєму волоссі.
На спуску хтось подякує тобі за стовпчики з прапорцями, по яких щойно безпечно спустився з вершини, і ти відповісиш добрим поглядом очей з-під маски, прикручуючи ще одну табличку холодним дротиком до замерзлої арматури.
Зайдеш випити чаю в хатинку-екопункт під вершиною, ще раз подякуєш собі і колегам, з якими відремонтували цей будиночок влітку, і вчергове безуспішно спробуєш позамітати в ньому сніг, який все одно опиняється всередині через сильні вітри і мінімальні шпарини в дверях. А може, він і на краще - так менше псуватиметься постелена нами вже минулого року підлога, коли по ній ходитимуть в кішках. Достатньо прибрати великі замети лопатою, а тонкий шар хай буде - все одно прихисток дуже затишний і допомагає сховатись від непогоди. І аптечка, яку ми занесли в нього, вже точно допомогла мінімум одній людині, військовому доречі.
Фото Аліна Косовська
Вертаєшся на пост, знаючи, що тебе чекає тепла хата і смачний обід, який зварить той доброволець, який лишався чергувати на посту. В деякі дні це будеш ти - коли хлопці виходять різати дрова або просто коли треба відпочити. Обід вариться на тій самій пічці, але в іншій каструлі. На обід може бути що завгодно - суп, другі страви, каші з м'ясом і навіть святкова кутя. Гарячий обід, зварений на дровах, зігріваючий імбирний чай і затишне розуміння, що сьогодні скоріш за все не треба більше нікуди виходити. Але все одно потрібно чимшвидше просушити спорядження і одяг біля пічки - бо раптом треба буде допомагати комусь спуститись.
Ввечері на посту є світло і інтернет. Тут немає електрики, але для щастя достатньо кількох павербанків, правильних технічних рішень і розумного використання природних джерел енергії. Та й взагалі, немає нічого складного в тому, щоб жити в лісі - особисто для мене життя серед людей набагато складніше. Набагато комфортніше триматись від нього на відстані і допомагати людям вижити в місцях, не дуже призначених для життя людини. Бо у мене з цими місцями повне порозуміння, на відміну від цивілізації з її не дуже зрозумілими рамками і обмеженнями.
Все, вечір. Трохи часу в інтернеті - відзвітувати за стан маршрутів і погоду, нагадати про збори для ЗСУ, вирішити організаційні питання. Затишні розмови під чай зі смаколиками, які плавно переходять в вечірню порцію субліматів. З заходом сонця життя сповільнюється, хоча ми все одно за звичкою лягаємо спати близько одинадцятої, проводячи вечір за бесідами, настільними іграми, переглядом фільмів або обговоренням маршрутів і спорядження. Ввечері в хатинці тепло, але все одно кладеш спальник напоготові - щоб під ранок прокинутись від холоду, заховатись в нього і подрімати ще кілька годин, поки не встане сонце...
