Еверест, північна, тибетська сторона гори
Четверта експедиція на Еверест 1933 року залишилася маловідомою широкому колу любителям гір в історії Гімалаїв. Однак вона була унікальною в багатьох відношеннях.
Перші три експедиції на Еверест мали певний успіх.
Перша розвідка 1921 року , а потім спроби сходження 1922 і 1924 років сумно відомі своїми похмурими подіями.
Загалом 13 загиблих, включаючи міфічне зникнення Меллорі та Ірвіна.
Проте, перш за все, вони дозволили людям досягти висот, яких ніколи раніше не досягали.
Між цими трьома британськими експедиціями та 1950-ми роками, коли відбулося перше успішне сходження на вершину світу, сталося багато чого.
Однією з таких подій є експедиція 1933 року.
Експедиція не досягла своєї мети, особливо через ранній мусон того року та слабке керівництво, але могла похвалитися кількома успіхами, які, безсумнівно, сприяли майбутньому успішному сходженню 1953 року.
Це була одна з перших експедицій, яка приділяла стільки уваги акліматизації на великій висоті.
На момент штурмових сходжень майже всі альпіністи були в хорошому, акліматизованому стані - безпрецедентна ситуація на Евересті того часу!
Більш того, завдяки гарній акліматизації, альпіністи могли обходитися без дорогоцінних кисневих балонів до висоти, яка залишалася рекордною до сходження Месснера і Габелера в 1978 році.
В експедиції був запланований запас кисню, але використовувати його не довелося. Ще одна особливість експедиції: використання більш точних прогнозів погоди, ніж під час попередніх експедицій.
Було зроблено дві спроби штурма вершини, проте альпіністам так і не вдалося перевищити висоту Едвада Нортона, досягнуту в 1924 році.
Після цієї експедиції стратегію Раттледжа буде піддано різкій критиці, особливо щодо прийняття рішенняпо розташуванню висотних таборів.
І головне, чого досягла ця експедиція: на відміну від попередніх спроб, усі учасники експедиції повернулися цілими та неушкодженими.
Цитати з розділу під назвою "Завірюха в таборі 5" книги під назвою "Табір 6" (Camp Six), що розповідає про експедицію на Еверест 1933 року.
Це, по суті, типова манера описів історій Френка Смайта, учасника експедиції, в яких він вводить читача в роль героїчної боротьби альпініста за своє життя, який опинився у відчайдушному стані під час бурі:
*********************
“Вітер відповів на настання ночі зростанням своєї люті, такої, якої я ніколи раніше не відчував у наметі.
Три метри відокремлювали мене від краю прірви на Північно-Східній стіні Евересту і вітер вирував прямо над нею. Раптом один із кілочків намету вирвався в пориві вітру, і його край, найближчий до Еріка, піднявся над землею. Він спробував натиснути масою свого тіла на цей край, але тканина була настільки сильно підперта повітрям, що відчувалася як надутий футбольний м'яч. Якщо вирве ще один кілочок, то все... ми зникли... наш намет безумовно здує в прірву" .
*********************
"Все ж я зміг вибратися зі спального мішка, натягнути на себе вітрозахисні штани, і провівши довгі хвилини акробатики надягаючи вітрозахисну куртку.
Нарешті я натяг на ноги свої замерзлі черевики. Застібки входу намету були обморожені, і в рукавичках ніяк не міг їх відкрити, довелося робити це голими руками, поки я від холоду не втратив чутливості пальців.
Але мені вдалося це зробити і виповзти на ліктях та колінах з намету. На Евересті не було темно, на Заході небо вже освітлювалося першими променями сонця, що пробивалися крізь хуртовину зеленуватим світлом.
Крізь цю хуртовину я розгледів, що одна з відтяжок намету вирвалася із закріпленою мотузкою з кам'яної стіни, і сила вітру була така, що навіть кам'яні брили здавалося зрушили з місця.
Скориставшись хвилиною затишшя бурі мені вдалося зв'язати відтяжку міцніше до скелі, весь цей час я повзав рачки, оскільки стояти на двох ногах було смертельно небезпечно на такому вітрі, але навіть у такому стані мені вдалося знайти ще кілька великих каменів, якими я привалив відтяжку.
Зрештою, остаточно вибившись із сил, я вповз у намет і плюхнувся на спальний мішок задихаючись від нестачі повітря».
Давайте тепер розглянемо експедицію трохи детальніше:
Шістнадцять членів команди, усі вони були британці, і вдвічі більше шерпів знову прийшли до північної, тибетської сторони гори.
Цьому передував довгий і важкий період отримання дозволу на прохід у гори Тибету.
Після невдалих спроб сходження на Еверест в 1922 і 1924 роках, британцям довелося чекати вісім років.
Лише серпні 1932 року Далай-лама XIII дав їм дозвіл на прохід до гори з півночі, із боку Тибету — з умовою, що у команді будуть приймати участь лише альпіністи з Великої Британії.
Отримати такий дозвіл Далай-ламі вдалося внаслідок спільної роботи Міністерства у справах Індії, уряду Індії та підполковника Веїра (J. L. R. Weir), британського політичного агента в Сіккімі.
Британці постаралися якнайшвидше провести цю експедицію через побоювання, що німці, які незадовго перед тим зробили гірські експедиції на восьмитисячники Канченджангу і Нангапарбат, можуть випередити британців і першими зійти на вершину світу.
Г'ю Руттледж (Hugh Ruttledge). Фото 1936 року
На чолі цієї експедиції стояв сорокавісімрічний Г'ю Руттледж (Hugh Ruttledge), який раніше не здійснював сходжень на великі висоти.
Він працював старшим державним службовцем в Індії, і іноді займався альпінізмом. Зокрема, він брав участь у кількох дослідженнях навколо гори Нанда Деві (Nanda Devi, 7816 м).
Примітно, що до складу експедиції не увійшли кілька провідних британських скелелазів того часу: Альф Брідж (Alf Bridge), Колін Кіркус (Colin Kirkus) і Моріс Ліннелл (Maurice Linnell). Їх не взяли внаслідок певного упередження, яке розділяли члени підкомітету і сам Руттледж, який заявив тоді: «Я дедалі більше схиляюся до думки, що ми маємо остерігатися північної британської школи альпінізму, якщо ми йдемо на Еверест. Окремо вони, мабуть, добрі люди; але [разом] вони є закритою корпорацією і, як мені здається, зневажають кожного, хто не з їхнього власного клану»
В результаті всього цього відбору учасників, до основного складу експедиції увійшли шістнадцять осіб. Усі вони були британськими підданими. За словами Руттледжа, всі учасники експедиції, окрім нього самого, зступника експедиції (відповідального за логистику) та двох радистів, всі інші були обрані «з цілком певною думкою про те, що вони мають бути здатними взяти участь у фінальних штурмах гори»
Усі учасники експедиції, які жили у Великій Британії, мали пройти певні фізичні та психологічні тести в медичному підрозділі британських ВПС. Фінальний тест проводив доктор Клод Вілсон (Claude Wilson).
Учасники експедиції:
- Г'ю Руттледж (Hugh Ruttledge) - керівник
- Едвард О. Шеббаре (Edward O. Shebbeare) - заступник керівника, відповідальний за логістику
- Капітан Е. Ст. Дж. Бірні (E. St. J. Birnie) - альпініст
- Майор Г. Бустед (H. Boustead) - альпініст
- Т. А. Броклібанк (T. A. Brocklebank) - альпініст
- Ч. Г. Кроуфорд (C. G. Crawford) - альпініст
- Доктор Чарльз Раймонд Грін (Charles Raymond Greene) - лікар експедиції та альпініст
- Джон Лоренс (Джек) Лонгланд (John Laurence "Jack" Longland) - альпініст
- Доктор У. Мак-Лін (W. McLean) - другий доктор експедиції та альпініст
- Ерік Ерл Шиптон (Eric Earle Shipton) - альпініст
- У. Р. Сміжт-Віндхам (W. R. Smijth-Windham) - радіст
- Френсіс Сідней Смайт (Francis Sydney Smythe) - альпініст
- Е. Ч. Томпсон (E. C. Thompson) - радіст
- Лоренс Рікард Вагер (Lawrence Rickard Wager) - альпініст
- Г. Вуд-Джонсон (G. Wood-Johnson) - альпініст
- Персі Він-Гарріс (Percy Wyn-Harris) - альпініст
еверестівська експедиція 1933 року
15 квітня 1933 року, з пагорба, що височів над Че-Дзонг (Chö-Dzong), членам команди уперше відкрився гарний краєвид на Еверест, особливо якщо розглядати гору в морський телескоп.
Північна стіна виглядала відносно вільною від снігу, і добре були видні скельні уступи на ній, якими у минулих спробах йшов Едвард Нортон, але які, за словами Руттледжа, виглядали «помітно важкими» для проходження.
А нависаюча Друга Сходинка представлялася взагалі «жахливою перешкодою». Схили біля вершини бачилися цілком прохідними, але «головною проблемою було дістатися них через жахливі плити на станах кулуара».
Руттледж так описав це видовище:
"Темрява згущувалась у міру того, як довгі хмари збиралися навколо вершини. Ми спускалися до табору у стримано-оптимістичному настрої. Принаймні, з такої відстані ми вперше детально розглянули гору, на яку ми мали йти, і змогли винести власні судження. На той час ми вже пробули під горою досить довго, і тому добре уявляли собі, які саме труднощі нам доведеться подолати."
Монастир Ронгбук, лама якого благословив учасників експедиції. На задньому плані - Північна стіна Евересту
17 квітня експедиція встановила свій базовий табір там же, де й попередні: за п'ять кіломатерів від монастиря Ронгбук.
Згодом, деякі з учасників експедиції захворіли: Кроуфорд – бронхітом, Він-Харріс – грипом, Томпсон – серцевим захворюванням. У носія, непальця Онді виявилася двостороння пневмонія, через що він разом з Кроуфордом і Мак-Ліном вирушив назад до Ронгбука.
Незважаючи на це, усі продовжували старанно працювати над облаштуванням нижніх таборів, дотримуючись принципів: кожен табір повинен бути повністю обладнаний і забезпечений усім необхідним, перш ніж учасники експедиції підуть вище, до місця наступного табору. Це дозволяло у разі несприятливої погоди перечекати негоду в таборі, а не покидати його відразу.
Радисти Сміжт-Віндхам та Томпсон швидко приступили до роботи. В одному з наметів було обладнано «радіорубку», антену встановили на двох щоглах. Для живлення радіостанції використовувалися вітрогенератор та бензогенератор. 20 квітня радисти прийняли сигнал, переданий із Дарджилінгу.
На шляху від Шелкар-Дзонга і до табору II для переносу спорядження, експедиція наймала місцевих тибетців, щоб зберегти сили висотним носіям - непальським шерпам.
21 квітня був встановлений табір I за 360 метрів від Східного Ронгбука. Сміт, Шиптон, Бірні, Баустід, Вуд-Джонсон та Броклібанк провели ніч у ньому.
А 26 квітня Сміт, Шиптон, Баустід і Вуд-Джонсон встановили табір ІІ - на західній стороні Східного Ронгбука, на висоті приблизно 6000 метрів над рівнем моря.
Цей табір став «важливим нервовим центром на лініях комунікації», а в його наметах могло розміститися щонайменше сорок людей.
2 травня Сміт, Шиптон, Бірні, Баустід, Вуд-Джонсон і Лонгланд за допомогою носіїв встановили табір III (на висоті 6400 метрів). Передбачалося, що це табір буде повністю незалежним від базового табору, і зможе оперативно забезпечувати наступні висотні табори.
З табору III можна було добре розглянути Північне сідло, і Руттледж зауважив, що це «перша серйозна гірська проблема… лід на крутому льодопаді перебуває в постійному русі, через що маршрут, який був цілком прохідним, на наступний рік може бути перекритий льодовиковими бар'єрами і розщелинами».
Крім того, неподалік звідти загинули під лавиною семеро носіїв-шерпів з експедиції 1922 року.
Учасники експедиції, пам'ятаючи про трагедію, були дуже обережні у виборі шляху сходження на Північне сідло.
Їм залишалося піднятися приблизно на 300 метрів, щоб опинитися на гребені сідла і піти далі до вершини.
Але на ці триста метрів висоти треба було лізти по крижаній стіні. Експедиція навіть встановила додатковий табір ІІІ-а, розташувавши його якомога ближче до підніжжя льодоспада, щоб максимально полегшити сходження на нього.
Але все одно таке сходження виявилося практично нездійсненним; Руттледж зазначив, що «вирубування щаблів цьому схилі займе не один тиждень».
Це був той самий маршрут, яким йшла попередня експедиція в 1922 році. Він вів до уступу на нижній стороні розщелини, що знаходиться нижче за сідло; у тому уступі передбачалося встановити табір IV.
З 8 по 15 травня Сміт, Шиптон, Грін, Лонгланд, Він-Харріс, Вагер і Броклібанк підіймалися зледенілим схилом і закріплювали на ньому мотузки. Вирубані сходи щодня засипали снігом, і тому наступного дня важко було підніматися ними.
12 травня Сміт та Шиптон долали останній етап сходження – вертикальну льодову ділянку. Наступного дня Лонгланд і Вагер змогли закріпити там мотузкові сходи. Але через погіршення погоди Крофорд і Броклібанк лише 15 травня змогли встановити табір IV у запланованому місці, й у результаті «епопея з шістьма сходженнями і спусками схилами Північного сідла… дозволила команді висотних носіїв розташуватися у безпечному місці».
Морени та сераки на крижаній стіні під Північним сідлом. Фото 2005 року.
Тільки після того, як Північне сідло було досягнуто, можна було встановлювати наступні гірські табори на ще більших висотах. Однак між учасниками експедиції виникли розбіжності щодо місця розташування табору V.
20 травня Він-Харріс, Бірні, Баустід і кілька носіїв, що вирушили для встановлення наступного табору, раптом покидали всю свою поклажу прямо на схилі гори і повернулися до табору IV.
Він Харріс хотів піднятися набагато вище, ніж інші в цій групі.
Руттледж дізнався про цю подію з листа, який було доставлений до нього в табір ІІІ-а, і вирішив сам піднятися в табір IV і «виправити це положення».
Він послав Він-Харріса, Гріна, Бірні та Баустіда, а також носіїв, розбити табір V на висоті приблизно 7770 метрів над рівнем моря, а наступного дня – табір VI ще вищий. Їм допомагав Лхакпа Чеді з вісьмома носіями.
Бірні, Баустід і носії повинні були спускатися в той час, коли Вагер і Лонгланд підніматимуться до табору V; потім спустяться і вони. Після цього Шиптон і Сміт підуть у табір V, потім у табір VI — усе це для того, щоб у кожен момент часу дві групи альпіністів були готові до сходження
Внаслідок цього табір V було встановлено 22 травня на висоті 7830 метрів.
Недалеко від нього альпіністи виявили сліди перебування попередньої британської експедиції (1922 року): розірваний намет, поруч з яким валялося кілька кисневих балонів. Один із них, як не дивно, залишився в робочому стані, пролежавши там два роки, і кисень із цього балона допоміг Грінові відновити сили.
Там же знайшовся відкритий контейнер з фотоплівкою Kodak - але при детальному розгляді стало ясно, що жодного знімка на цю плівку так і не було зроблено.
Грін, який збирався продовжувати сходження, через проблему із серцем був змушений покинути табір V і спускатися; Вагер у другій половині того ж дня піднявся до табору V і замінив Гріна як партнера Він-Харріса.
Наступного дня, 23 травня, на світанку похолодало, і пішов сніг. Але Шиптон і Сміт за сильного вітру піднімалися до табору V.
Під час першої спроби сходження, 30 травня Лоуренс Вагер та Персі Він-Харріс мали намір дійти до вершини Північно-Східним гребенем.
Вийшовши о 5:40 і пройшовши трохи маршрутом вони наткнулися на льодоруб, що лежав на кам'яних плитах приблизно в 20 метрах нижче Північно-Східного гребеня.
Персі Він-Гарріс (Percy Wyn-Harris), зупинився на позначці трохи нижче «Першої Сходинки», щоб зігріти холодні ноги. Дивлячись на "Жовту Смугу" (The Yellow Band - осадові породи з пісковика, верхня позначка - 7620 метрів на Евересті), під ногами він помітив, химерний напівзруйнований шматок дерева. У результаті виявилося, що він знайшов шматок льодоруба, і більшість альпіністів вважає, що це був льодоруб Ірвіна, адже відомо, що до 1933 року на такій висоті могли бути лише Меллорі та Ірвін.
Також й Руттледж припустив, що це льодоруб Ірвіна, і на підтвердження цьому існує думка, що три зарубки на рукоятці льодоруба точно збігаються з трьома зарубками, що і на його офіцерській тростині.
На кригорубі був напис "Willisch of Täsch, виробник обладнання з Церматта".
Вони залишили його там, де знайшли, і забрали пізніше того дня, коли спускалися вниз.
маршрут Меллорі та Ірвіна 1924 року та позначки знахідок їхньої експедиції на Евересті
Дійшовши о сьомій ранку до Першої Сходинки, вони вирішили не сходити на неї, а обійти, щоб не робити траверс від Першої Сходинки до Другої Сходинки по ненадійному льоду. Вони вирішили піти тим маршрутом, яким вперше пройшов Едвард Нортон у 1924 році.
Він-Харріс оглянув Другу Сходинку, перебуваючи на 30 метрів нижче, і вирішив, що вона «неприступна».
Незабаром після переходу через Клуар Нортона, Вагнер та Він-Харріс вирішили повертатися, оскільки схил гори був малосніжним, а також тому, що інакше вони не встигли б повернутися до табору засвітло.
Наступну спробу сходження зробили Ерік Шиптон і Франк Сміт.
Стан Шиптона різко погіршився, і він змушений був спускатися. Сміт продовжив сходження наодинці, але незабаром і він розвернувся, так і не перевершивши висоту сходження, досягнуту попередниками.
