Анастасія Лукашина
Анастасія Лукашина, 14 років, чемпіонка України 2022 року зі скелелазіння у виді трудність. Анастасія займається скелелазінням 3 роки.
Проживає в Україні – місто Українка Київській області.
Вихованка Школи скелелазіння міста Українки та член Відокремленого підрозділу у Вінницькій області ФАіСУ.
Найкраще проходження на скелях - траса 8в. Найкраще проходження на скелях в режимі «on-sight» на трасі 7c.
Особистий тренер - майстер спорту України зі скелелазіння, призер молодіжного чемпіонату світу Антон Мардашов.
Інтервью порталу "Скелелазіння Українки" :
Чи пам’ятаєш ти початок війни?
На жаль, так.
24 лютого я у складі команди Школи скелелазіння міста Українки повинна була виїхати до Чехії для участі в національних змаганнях. Між змаганнями ми з командою повинні були тренуватися в Празі та Брно. Я дуже чекала на цю поїздку, адже мені подобаються чеські змагання і їх теплий прийом щодо спортсменів.
Але ранком плани змінила війна.
Про що ти думала на початку війни?
Перший місяць було нічого не зрозуміло. Російські війська стояли біля Києва. Було моторошно. Мій особистий тренер почав займатися волонтерством і його часто не було в Українці.
Відвідувати зал не було ніякої можливості: місто жило під загрозою захоплення, під звуки авіаударів та під шум артилерійської канонади.
Час був важким. Навіть не хочу про це згадувати.
Коли щось змінилось?
Десь через місяць.
Якщо тренер їхав у західні регіони України, він брав мене з собою і ми ходили там на скелелазні стенди, якщо вони працювали.
Я пам’ятаю 2 виїзди до Тернополя в квітні місяці. Ми мешкали у батьків мого товариша по команді Панкова Костянтина. Він на той час з батьками перебував у цьому ж місті.
Батько Костянтина вивозив нашу команду (мене, Костянтина та тренера) кожен день за 150 км у Кам’янець-Подільский на скелі, щоб ми могли потренуватися.
Після повернення додому, тренер знову виїжджав на декілька днів з питань гуманітарної допомоги і я чекала коли в нього знову буде складатися маршрут на Захід України, чи він декілька днів буде в місті.
Якщо у тренера було 2 чи більше вихідних, то ми командою могли поїхати на скелі Буки Черкаського регіону або у Вінницю на скелі Каспіча.
Чи важко було налаштовуватися на тренування?
Це були досить важкі часи. Я пам’ятаю, як тренер постійно читав останні новини з фронтів, ловлячи мобільний зв’язок, який працював не скрізь.
Всі розмови були про лінію фронту та авіаудари. Багато його знайомих перебували на передовій, міста батьків були під артилерійськими обстрілами.
Тренера Школи їздили до Харкова щоб вивезти людей, саме в той час, коли його обстрілювали.
Їх розмови в машині після таких поїздок було слухати важко. Але ми тренувалися кожну хвилину, коли у тренера був вільний час.
Анастасія Лукашина
За час війни ви змогли виїхати за кордон. Розкажи детальніше про поїздку до Європи.
Наші тренера їздили з гуманітарних питань до Австрії та Словенії. Я з членами команди була також в цій поїздці.
В Австрії було достатньо холодно. Ми лазили на скелях, коли сонце прогрівало достатню кількість повітря, а коли було зовсім холодно, то тренувалися на скелелазних стендах в залах Імсту та Інсбруку.
В Словенії я змогла пройти трасу “Giljotina” (8а) з другої спроби та трасу ”Lahko noc, Irenf ” (8в) категорії складності. До цього я проходила траси 8в тільки в Україні і мені було дуже цікаво порівняти українські категорії з європейськими.
Було тільки 2 виїзди за кордон за 9 місяців війни?
Так. Можливості виїхати часто на тренування в Європу у мене не було.
Я чула, що практично всі провідні українські спортсмени зі скелелазіння виїхали в Європу, оформились як біженці, отримували допомогу і продовжили тренування вже на європейських стендах.
Це були ті спортсмени, які конкурували з тобою на чемпіонаті України?
Не всі, але більшість з них так.
Знаєте, останні 2 місяці через постійні ракетні обстріли критичної інфраструктури України наші тренування дуже залежали від повітряних тривог та графіку подачі світла.
Це важко відчути, сидячи в Європі.
Починаєш лізти болдеринг і вимикається світло, закінчуєш лізти під ліхтариком мобільного телефона тренера. Тільки закінчила розминку, а тут звучить повітряна тривога. То ж ти повинен негайно залишити приміщення. Ти знаходишся в Кам’янці-Подільському та Вінниці на змаганнях, а по Україні почався масовий ракетний обстріл. Та ще й прилетіла крилата ракета до об’єкту нашого міста, а вдома батьки та сестра.
Це важка тема і її важко висвітлювати. Повірте, я знаю на власному досвіді: коли знаходишся в Європі, це так гостро не відчуваєш.
Поставлю ще одне складне питання: питання фінансування. Поїздки за кордон – справа не з дешевих, придбання спорядження для тренування також коштує чималих грошей і це все під час війни.
Напевно, це більше питання до моїх батьків та тренера.
Як правило, кожну мою поїздку фінансували батьки. Але поїздок багато, а можливості у батьків досить обмежені.
Постійно допомагала Школа скелелазіння і тренер. Так, допомагали саме грошима.
Ми намагались економити на всіх спортивних зборах, наскільки це було можливо.
У тренерів Школи багато друзів в Європі і, я так розумію, вони зверталися до них за допомогою, і ті їм охоче допомагали.
Із спорядженням така ж ситуація: тренер постійно спілкується з магазинами і просить для мене знижки. Фінансують батьки. Важко. Одні тільки скельні туфлі на рік зношую 5-6 пар і магнезії використовую декілька кілограм.
Правда, нещодавно німецькі рутсетери передали гуманітарну допомогу для українських спортсменів, які залишились в Україні. Я отримала нову страховочну систему та скельні туфлі, в залі з’явилося багато нових зачіпок.
Чи можеш пояснити, чому твої значні досягнення припадають саме на час війни? Можливо, це був стимул?
Думаю, питання в іншому.
Ми з тренером мали плани і повинні були їх досягти. Війна їх змінювали та ламала, але нам вдалося вистояти і прогресувати.
Повірте, це було дуже важко. Не фізично, а психологічно, морально. Я була свідком всієї тієї титанічної праці, виконаної задля організації моєї підготовки моїм тренером та батьками.
І ми це зробили і плануємо ще більше й надалі!
Які твої бажання і плани на майбутнє?
Найголовніше – це наша ПЕРЕМОГА!
Я хочу жити у вільній країні, в якій поважають такі цінності, як свобода слова, людини, волевиявлення та повага до особистості. Все те, що я зустрічала в Європі.
В наступному році ми з тренером плануємо прийняти участь у великій кількості європейських змаганнях, але до цього в нас є плани пройти декілька скельних проектів.
Знаю, що зараз Школа скелелазіння міста Українка багато працює над організацією і реалізацією цих планів. І я маю надію, що у тренерів все вийде.
Я ж буду тренуватися та вірити в наші Збройні сили!
Все буде Україна!.
Анастасія Лукашина
