Документальний фільм про перше сходження на Центральну вежу Пайне (Central Tower of Paine) у Патагонії, здійснене 16 січня 1963 року британськими альпіністами Крісом Бонінгтоном і Доном Віллансом.
У жовтні 1962 року надзвичайно потужна британська експедиція чотири з половиною тижні долала шлях з Ліверпуля до Пунта-Аренас у Чилі, щоб здійснити перше сходження на несходжену раніше і грізну Центральну вежу Пайне у Патагонії.
На чолі з Баррі Пейджем (Barrie Page) команда у складі Кріса Бонінгтона (Chris Bonington), Віка Брея (Vic Bray), Яна Клафа (Ian Clough), Джона Стрітлі (John Streetly), Дерека Вокера (Derek Walker) та Дона Вілланса (Don Whillans) повільно піднімалася Північним хребтом гори, однак саме тоді, коли альпіністи були в змозі зробити штурмовий вихід на вершину, погода зіпсувалася.
Протягом наступних п’яти з половиною тижнів вони, як вони самі писали, «перебували під впливом, мабуть, найгіршої погоди у світі».
Що ще гірше, до цієї гори, наприкінці грудня, прибула потужна експедиція Італійського альпійського клубу у складі Армандо Асте (Armando Aste), Хосве Айацці (Josve Aiazzi), Карло Казаті (Carlo Casati), Нандо Нусдео (Nando Nusdeo) та Васко Тальдо (Vasco Taldo) з тією ж самою метою.
Маршрути на вежах Пайне у Патагонії
Під час поганої погоди британська експедиція спорудила невелику дерев’яну хатину в таборі II, і це виявилося важливим для їхнього успіху: коли погода раптово покращилася, британці мали фору перед італійцями, які були змушені відступити до базового табору.
Бонінгтон, Вілланс, Пейдж і Стрітлі піднялися по закріплених раніше мотузках і вийшли на несходежну ділянку.
У цьому сходженні ледь не сталося лихо, коли мотузка Вілланса перетерлася о скелю, під впливом вітрів; дивом він не впв у прирву, і зв'язавши обірвану мотузку, продовжив сходження.
Незабаром, вигуки його товаришів по команді знизу, сповістили їх про те, що італійці наздогоняють їх і йдуть за ними по п’ятах... гонка почалася.
Пейдж і Стрітлі підтримали пропозицію швидкісного сходження двійки Бонінгтона і Вілланса, і, як писав Ян Клаф у своєму звіті про поїздку, о «19:30 вечора 16 січня 1963 року Дон Вілланс і Кріс Бонінгтон першими в історії досягли вершини однієї з найбільш важкодоступних вершин світу».
Італійці провели ночівлю на стіні й успішно піднялися на вершину о 17:00 наступного дня, здійснивши друге сходження на гору, а 9 лютого 1963 року вони завершили перше сходження на більш вищу Південну вежу Пайне.
Сьогодні, масив Пайне, є зовсім іншим світом, ніж той, яким він був, коли його вежі були вперше досліджені альпіністами минулого століття. Цей документальний фільм варто переглянути, щоб хоч трохи зрозуміти, якими були ці землі 60 років тому.
У жовтні 1962 року надзвичайно потужна британська експедиція чотири з половиною тижні долала шлях з Ліверпуля до Пунта-Аренас у Чилі, щоб здійснити перше сходження на несходжену раніше і грізну Центральну вежу Пайне у Патагонії.
На чолі з Баррі Пейджем (Barrie Page) команда у складі Кріса Бонінгтона (Chris Bonington), Віка Брея (Vic Bray), Яна Клафа (Ian Clough), Джона Стрітлі (John Streetly), Дерека Вокера (Derek Walker) та Дона Вілланса (Don Whillans) повільно піднімалася Північним хребтом гори, однак саме тоді, коли альпіністи були в змозі зробити штурмовий вихід на вершину, погода зіпсувалася.
Протягом наступних п’яти з половиною тижнів вони, як вони самі писали, «перебували під впливом, мабуть, найгіршої погоди у світі».
Що ще гірше, до цієї гори, наприкінці грудня, прибула потужна експедиція Італійського альпійського клубу у складі Армандо Асте (Armando Aste), Хосве Айацці (Josve Aiazzi), Карло Казаті (Carlo Casati), Нандо Нусдео (Nando Nusdeo) та Васко Тальдо (Vasco Taldo) з тією ж самою метою.
Маршрути на вежах Пайне у Патагонії
Під час поганої погоди британська експедиція спорудила невелику дерев’яну хатину в таборі II, і це виявилося важливим для їхнього успіху: коли погода раптово покращилася, британці мали фору перед італійцями, які були змушені відступити до базового табору.
Бонінгтон, Вілланс, Пейдж і Стрітлі піднялися по закріплених раніше мотузках і вийшли на несходежну ділянку.
У цьому сходженні ледь не сталося лихо, коли мотузка Вілланса перетерлася о скелю, під впливом вітрів; дивом він не впв у прирву, і зв'язавши обірвану мотузку, продовжив сходження.
Незабаром, вигуки його товаришів по команді знизу, сповістили їх про те, що італійці наздогоняють їх і йдуть за ними по п’ятах... гонка почалася.
Пейдж і Стрітлі підтримали пропозицію швидкісного сходження двійки Бонінгтона і Вілланса, і, як писав Ян Клаф у своєму звіті про поїздку, о «19:30 вечора 16 січня 1963 року Дон Вілланс і Кріс Бонінгтон першими в історії досягли вершини однієї з найбільш важкодоступних вершин світу».
Італійці провели ночівлю на стіні й успішно піднялися на вершину о 17:00 наступного дня, здійснивши друге сходження на гору, а 9 лютого 1963 року вони завершили перше сходження на більш вищу Південну вежу Пайне.
Сьогодні, масив Пайне, є зовсім іншим світом, ніж той, яким він був, коли його вежі були вперше досліджені альпіністами минулого століття. Цей документальний фільм варто переглянути, щоб хоч трохи зрозуміти, якими були ці землі 60 років тому.
Від редакції:
Знамениті вежі дали назву національному парку Торрес-дель-Пайне (Torres del Paine у перекладі означає "Сині вежі")
Вежі Торрес дель Пайне (Torres del Paine)
Знамениті вежі дали назву національному парку Торрес-дель-Пайне (Torres del Paine у перекладі означає "Сині вежі") і вже давно вважають їх головним символом парку.
Три голкоподібні гранітні вежі висотою від 2600 до 2850 метрів розташовані на північному сході масиву Пайне, до них прокладено стежку для піших екскурсій. Це доволі популярне місце серед туристів та альпіністів, особливо з 1958 року, коли на Північну вежу здійснив перше сходження італійський альпініст Гвідо Монзіно.
