Добрий ранок). Фото Аліна Косовська
Як ми повідомляли раніше Аліна Косовська - досвідчена туристка з Авдіївки планує зимою 2022 року досить амбіціний проект: пройти найдовший гірський маршрут України - Закарпатський туристичний шлях (ЗТШ) довжиною 400 кілометрів.
Аліна планує зробити це соло (самстійно, без сторонньої допомоги)!
Ще Аліна планує доставити аптечки в притулки, які є по маршруту.
Зазначимо, що до цього часу цей маршрут ще не був пройдений взимку соло-мандрівниками, хоча неоднарозово такі спроби були.
На нашому сайті Ви можете слідкувати за реалізацією проєкту в спецтемі: НАЙДОВШИЙ ГІРСЬКИЙ МАРШРУТ УКРАЇНИ: ЗАКАРПАТСЬКИЙ ТУРИСТИЧНИЙ ШЛЯХ. ЗИМОВИЙ ПРОЄКТ 2022 АЛІНИ КОСОВСЬКОЇ
Новини за 16 січня
Станом на 16 січня Аліна пройшла третину шляху (139 км) і зупиналась в Воловці, де два дні перечекає негоду в горах.
Також сьогодні вона залишила на маршруті другу аптечку: на цей раз в в мисливській хаті під Козаковою Поляною.
В хаті під Козаковою Поляною на маршруті ЗТШ тепер є аптечка. Фото Аліна Косовська
"Друга аптечка в мисливській хаті під Козаковою Поляною - done
З цією хатою взагалі вийшло багато цікавого. Ну по-перше гляньте на друге фото і скажіть чи нічого не викликає здивування як для дерев'яної хатинки високо в горах без електромережі і благ цивілізації
І, власне, цікава історія.
гляньте на фото і скажіть чи нічого не викликає здивування як для дерев'яної хатинки високо в горах без електромережі і благ цивілізації . Фото Аліна Косовська
Як порядна і відповідальна гірська людина, ввечері я прикрила вхідні двері, не закриваючи на гачок. Ми так робимо бо в горах є інші туристи які можуть прийти сюди ночувати або потребувати допомоги, і недобре буде проспати той момент коли вони стукають в закриті двері. Лягла собі в спальник, подивилась фільм на планшеті, занотувала замітки для книги та й зібралась засинати. Коли чую - скрип снігу надворі. Спочатку подумала що то люди, можливо мисливці бо туристів в цих краях небагато. Ну ок, думаю, зайдуть самі якщо їм треба. Далі слухаю - сніг скрипить під чиїмись ногами навколо хати вже декілька хвилин, але ніхто не заходить. Гукнула "хто там є?" - тиша. Значить, звірі.
Села від цієї хати достатньо далеко, тож на домашніх тваринок я не подумала і почала одразу перебирати в голові хижаків. Я викидала за хатою залишки гречки, тож вони могли прийти поїсти на запах. Лисичка? Ні, для неї надто голосно. Олені? Олені, здається, не їдять гречку. Вовки? Ведмідь? Хм...
Загалом, єдине що мені лишалось - тихенько пройтись до дверей з ножиком в руках, закрити їх зсередини і подумати, чи коректно буде дзвонити рятувальникам зі словами "у мене біля хати вовк чи ведмідь, як мені вийти звідси", якщо до ранку таємний гість не піде. Далі я лягла спати, бо ведмеді ведмедями, а відпочинок за розкладом.
Загалом, історія могла бути захоплюючою пригодницькою повістю з несподіваним фіналом, якби на ранок, відкривши двері, я не побачила на снігу двох мирно дрімаючих... собак
Вони зовсім не планували робити з мене сніданок, лише жалібно покліпали очима і запропонували розіділити на трьох залишки ковбаси. Як і чому вони дійшли аж сюди, історія замовчує, але загалом ці милі тваринки примусили мене трошки похвилюватись вперше за цю експедицію.
Фото Аліна Косовська
На восьмий день мене розбудив теплий промінчик. Сонце, яке я так сподівалась побачити на хребті, сьогодні повільно викочувалось на зовсім безхмарне небо. Ось воно, погодне вікно яке мало бути позавчора. Але чому воно сьогодні, де ми помилились в розрахунках погоди?...
В планах була напів-днівка в Біласовиці. Це означало що я прокидаюсь на світанку, перебираю продуктову сумку, складаю список припасів на наступний відрізок маршруту і прогулююсь до крамнички, слухаючи музику в навушниках і милуючись грайливою гірською річечкою. Далі вертаюсь, традиційно наминаючи шоколадку по дорозі, і займаюсь ремонтом спорядження - завжди потрібно щось підшити, підтягнути, відрегулювати та дозамовити на пошту по маршруту, і робити це в наметі не дуже зручно. І десь вдень, годині о дванадцятій, вирушаю далі.
"Далі" означало вісім кілометрів - два з них спуститись до траси і ще шість - набрати три сотні метрів по вертикалі до гори Козакова Поляна і спуститись до хатинки під її вершиною на ночівлю. Погода тепер була ідеальна. Я піднялась трохи вище села і присіла відпочити. Тепер перед очима красувався Пікуй - він блищав на сонці, непорушний і спокійний, без хмаринок криги на вершині, які вчора намагались видряпати мені очі. На вузькому кам'яному острівці здіймалась в небо біла стела. Я розглядала вершину і згадувала нитку свого вчорашнього маршруту. Ось гора Зелемлений з її химерними камінчиками, кожен з яких здається окремою вершиною. Ось довгий підхід від неї до Пікуя. Ось тут я намагалась вийти на вершину по північному відрогу, але вітер ледь не здув мене в обрив. Тоді я обійшла її з іншого боку, так щоб вітер притискав до каменів, і так піднялась на найвищу точку. Ось перша ділянка де спускалась глісером, тут проходила ногами снігову поличку, і он-туди знов з'їжджала по схилу. Тепер це виглядає легко і красиво, не так як вчора, з присмаком вітру.
Дерева, заковані непогодою в лід, тепер відігрівались на сонці і скидали свої холодні вбрання. Краєвиди надихали, і я замислилась про вічне, неспішно піднімаючись наверх. "Всі ці дні тут, на маршруті - це ж так само як вдома на рівнині", - казав мені внутрішній голос. "Бувають дні коли у тебе все прекрасно, все йде за планом і надихає. Буває суцільна буря із негативу і ненависних крижинок дріб'язкової рутини, крізь яку треба йти весь день, стиснувши зуби. Тільки тут, в горах, все просто - буря це буря, хороший день - це хороший день. Там, внизу, в світі людей, все надто складніше і заплутаніше. Добре що я тут і можу просто день за днем ворушитись по великому маршруту".
На зупинці, обдумавши все це, я намалювала палицею на снігу серце і написала "ЗТШ". Я вдячна цьому маршруту за можливість подивитись на світ і своє життя під іншим кутом..." - повідомила Аліна на своїй сторінці в соцмережах
Фото Аліна Косовська
