Вершина Монблан. Фото saintgervais . com
В далекі часи, коли історія сучасного альпінізму тільки починала писатися, парафіяльні священики альпійських сіл не дозволяли гідам виїжджати до гір по неділях без відвідування служби, особливо з наближенням головного церковного свята - Різдва.
Таким чином, численні клієнти, які, здебільшого були англіканами, повинні були чекати, поки прозвучать слова "ite missa est" - заключні латинські слова, звернені до людей у Месі Римського обряду в Католицькій Церкві.
Зараз нам, коли гірські притулки переповнені більше, ніж церкви, це здається дивним, але тоді саме так і було.
Навіть найвідоміша альпіністська епопея, перше в історії сходження на вершну Маттергорна (Matterhorn, 4478 метрів),в 1865 році, почалася з меси, яку відслужив абат Аме Горре, який пізніше приєднався до Жан-Антуана Карреля та його товаришів на гребні Ліон.
Згодом контроль Католицької Церкви над свідомістю людей послабився і історія альпінізму побачила багато священиків, які й самі піднімалися на скелі та льодовики, а на вершинах служили меси, як це зробив дон Жан Бонін у 1893 році на вершині Монблан.
Але саме Різдво довгий час залишалося під "табу".
Жодного сходження 25 грудня, льодоруби та мотузки були під забороною у вертепі.
І не те, щоб й самі гіди надто заперечували цьому правилу: зазвичай цього дня в горах Альп був пронизливий мороз.
Потрібна була ще одна революція думки, щоб похитнути ситуацію: більш сильніші та пристосовані до холоду альпіністи, що мали більше світського виховання, а можливо й альпіністи-атеїсти.
Хоча Різдво ніколи й не було спеціальним днем для сходжень на вершини гір, все ж таки, декілька подій, що мають історичний слід в альпінізмі, сталися саме на це свято (або, якщо вже зовсім точно рахувати на Різдвяний святвечір).
Ось декілька з них:
Перше сходження на гору Кука
гора Кука (Аоракі) / Mount Cook
У середині 1880-х років, коли північна півкуля переживала холодну зиму, у Новій Зеландії починався літній сезон.
В ті часи найвища гора країни, гa href='https://4sport.ua/news?id=36864'>гора Кука, що відома під назвою Аоракі на мові маорі (Mount Cook / Aoraki) заввишки 3724 метрів ще не була пройдена і, відповідно, була бажаною мрією одразу декількох альпіністів.
Американець Едвард Фіцджеральд (Edward Fitzgerald) і швейцарсько-італійський альпініст Маттіас Цурбрігген (Matthias Zurbriggen) прямували до Нової Зеландії для спроби першого сходження. В цей же час трійка інших альпіністів: Том Файф (Tom Fyfe), Джордж Грем (George Graham) і Джек Кларк (Jack Clarke) дізналися про їхні плани
Рано вранці на Різдво 1894 року Файф, Кларк і Ґрем стартували ша штурм вершини зі свого висотного табору. Близько полудня вони наблизилися до вершини північного хребта, і врешті-решт могли побачити крижану шапку головної вершини масиву.
Лід був блакитним і твердим, і альпіністи подолали понад 100 метрів до найвищої вершини Нової Зеландії, зробивши тим самим перше сходження.
Різдво на вершині Маттергорн
1936 рік. Джусто Джервазутті (Giusto Gervasutti), справа на фото, після сходження на Маттергорн
1936 рік.
Влітку того року світ побачив велику, драматичну перемогу Джусто Джервазутті (Giusto Gervasutti) і Лучано Девіса (Luciano Devies) на північно-західному гребні гори Ельфруа (Ailefroide, 3954 м). Джусто вийшов з цього сходження ледь притомним, але після двох місяців одужання знову почав лазити по скелям і прийшов до зими у відмінній формі.
20 грудня він був на горі Брайтгорн на лижах і з вершини дивився в бік Гран-Бекка: «Я ще не піднімався на Маттергорн з боку Італії. У мені виникло непереборне бажання нових і невідомих пригод», — написав він у своїй (посмертній) книзі « Сходження в Альпах».
Наступні кілька днів він гуляє по Турину, серед атмосфери наближення свята, веселих людей, матерів і дітей, навантажених пакунками, дівчат, що сміються, і дивної ностальгії, «яка ще більше посилює задоволення від чергової розлуки з усім цим світом».
О 8:30 ранку 24-го грудня він покинув притулок Луїджі Амедео, на висоті 3850 метрів на гребны Ліон, і почав самотнє сходження на вершину.
Він пройшов відмітку, де декількома роками раніше загинув його друг Амількаре Кретьє (Amilcare Crétier), потім гребінь Піка Тиндаля з нестійким снігом, по якому він йде, «як канатоходець, ширяючи між двома безоднями глибиною майже на тисячу метрів ».
Метр за метром він проходить вище, заглиблюючись у найпідступніший лід, і о 14:10 він ступає на вершину.
Спуск затьмарений втратою льодоруба (його наступного дня Джусто замінить гострою палкою).
До притулку він повертається при світлі повного місяця: «...Я готую щось гаряче на духовій печі провидіння. Різдвяна ніч (...) У місячному світлі гори навколо здаються нереальними, швидкоплинними. Я відчуваю себе у світі мрій і живу мов у дитячій казці» - писав він.
Шторм на Монблані
Через двадцять років, у 1956 році , мрія стає трагедією.
Вальтеру Бонатті (Walter Bonatti) лише 26 років, але він уже є найсильнішим італійським альпіністом.
За його плечима — Східна стіна Гранд-Капуцин, соло-сходження на Пті-Дрю та неймовірна серія перших і зимових повторів, у Західних Альпах та Доломітах.
З березня по травень він здійснив перший гірськолижний перетин Альп, 1800 кілометрів з перепадом висот у 146 000 метрів.
24 грудня він опинився разом із Сільвано Гезером (Silvano Gheser) у гірському притулку Фурш (зараз він не функціонує). Їхньою метою був маршрут Пуаре (via Poire), який вони мали вперше подали у зимовому сходженні.
З ними в притулку були Жан Вінседон (Jean Vincedon), починаючий французький гід, і бельгійський студент Франсуа Генрі (François Henry), які йшли до Бренви (Sperone della Brenva). Обидві команди вирушили вгору о 2:30 ночі 25 грудня, за явно чудової погоди.
На першому світанку, серед нестійкого снігу та під "вогнем" сераків, Бонатті відчуває, що краще припинити сходження і перейти також до Бренви.
Це була інтуїція, яка врятувала йому життя: лише через кілька годин величезна лавина змітає схил, від вершини Монблану до льодовика.
Франсуа Генрі (François Henry) та Жан Вінседон (Jean Vincedon)
Двійка Бонатті-Гезер швидша та тренованіша за франко-бельгійську двійку, і незабаром вони вийшли вперед; все йде добре, аж доки за сто метрів від перевалу Бренва (Colle della Brenva) несподіваний шторм обрушується на гірський масив Б’янко: стрімко темніє, і двом командам доводиться робити незапланований бівак, занурившись у сильний холод.
На світанку 26 грудня снігова буря все ще бушувала, і саме Бонатті потягнув своїх напівзамерзлих супутників до вершини та безпеки, сформувавши єдину команду.
У передвершинній зоні, під час майже нестерпного північного вітру, дві команди знову розлучаються, щоб піднятися якнайшвидше, але незабаром Бонатті довелося рятувати себе та свого супутника, який вже страждав від сильного обмороження, і лише в темряві, після спуску з хребта Боссі, їм вдалося дістатися до притулку Валло, де вони провели ніч при температурі у -18 градусів.
З іншого боку, Вінседон і Генрі не приєдналися до них: вони прийняли незрозуміле рішення повернути назад, щоб спуститися прямо в Шамоні, увійшовши в кулуар Ancien Passage, повний свіжого снігу і дуже небезпечний.
Бонатті та Гезер врятовані!
Бонатті та Гесеру знадобилося ще два дні, щоб спуститися до підніжжя гори, причому Гезер був без черевиків і з перев’язаними ногами, а Бонатті врятувався від падіння в тріщину.
І нарешті, 30 числа, до них дісталася команда рятувальників на чолі з їхнім другом Гігі Панеєм: «Через годину ми почали спускатися з гори, з неба сипали великі сніжинки, які падали все сильніше й сильніше», — розповідає Бонатті в книзі «Montagne di una vita», - « Мого напарника, друзі спустили мотузками. Це був образ, який підсумував увесь наш драматичний досвід.
Це мало бути наше найпрекрасніше Різдво».
Тим часом з французької сторони Вінседона і Генрі помічає рятувальний гелікоптер, який, однак, падає на льодовик: пілот сам ледве рятується від замерзання.
А Вінседон і Генрі померли після восьми днів проведених на схилі гори на відмітці 4000 метрів у негоду при дуже низькій температурі.
Їхні тіла привезуть назад у долину більш ніж через два місяці, 19 березня.
з французької сторони Вінседона і Генрі помічає рятувальний гелікоптер, який, однак, падає на льодовик: пілот сам ледве рятується від замерзання.
з французької сторони Вінседона і Генрі помічає рятувальний гелікоптер, який, однак, падає на льодовик: пілот сам ледве рятується від замерзання.
Новий маршрут у Патагонії
Маршрут "Tomahawk" під номером 3 - східною стіною гори Aguja Standhardt в Патагонії
25 грудня 1994 року американці Конрад Анкер (Conrad Anker) і Стів Гербердінг (Steve Gerberding) здійснили перше сходження патагонським маршрутом під назвою "Tomahawk"
Довга, вкрита льдом лінія має довжину 400 метрів і з’єднується з маршрутом "Exocet", класичною лінією, що йде східною стіною гори Aguja Standhardt (2700 метрів).
Конрад і Стів, пройшовши свій маршрут, все ж таки не змогли зійти на вершину, і тільки в 1997 році Лоуренс Монноєр (Laurence Monnoyeur) і Бруно Сорзак (Bruno Sourzac) пов'язали в одному сходженні лінії "Tomahawk" і "Exocet" з виходом на вершину . Їхнє сходження тривало 2 дні.
У 2002 році канадці Мартін Бойту (Martin Boiteau) та Клод-Андре Нарон (Claude-Andre Nadon) здійснили перше зимове проходження маршруту "Tomahawk".
Восени 2015 року канадець Марк-Андре Леклерк (Marc-André Leclerc) здійснив перше сольне проходження маршруту "Tomahawk"
Трагедія на Аннапурні
Аннапурна (Annapurna I, 8091м)
25 грудня 1997 року, у віці 39 років, при спробі сходження на вершину восьмитисячника Аннапурна (Annapurna I, 8091м) по західній стіні загинув легендарний казахстанський альпініст Анатолій Букреєв та його товариш, співвітчизник, Дмитро Соболєв.
25 грудня після чергового виходу на обробку маршруту усі троє учасників експедиції (Анатолій Букреєв, Дмитро Соболєв та італієць Сімоне Моро) поверталися до базового табору для відпочинку. Під час спуску вище за них, раптом обвалився сніговий карниз, який викликав величезну лавину яка накрила всіх трьох.
Моро, що йшов останнім по схилу, лавина протягла близько 800 метрів, він отримав травми, але залишився живим і зміг самостійно дістатися базового табору та викликати допомогу. Букреєв та Соболєв зникли під снігом.
Анатолій Букреєв в свойому наметі на Аннапурні за кілька днів до загибелі
На пошуки зниклих вилетіла рятувальна експедиція з Алма-Ати у складі чотирьох досвідчених альпіністів, але знайти тіла Букреєва та Соболєва вони не змогли. У березні 1998 року пошукову операцію було повторено, але безрезультатно.
Анатолій Букреєв, оператор Дмитро Соболєв та Сімоне Моро відзначають день народження Дмитра Соболєва за 2 тижні до трагедії
Останнє повідомлення, отримане від Букреєва:
«18.12.97 р. Сьогодні ми спустилися на висоту 1760 м у селище із гарячими джерелами на відпочинок. Два тижні стояла погода, незвична для Непалу. Засипало снігом більш як на 3,5 метри. Відкопували намети та топтали стежку до АВС. Втратили два намети. Завтра повертаємось на гору до базового табору. Намагатимемося робити сходження до 16 січня, після чого сподіваюся вилетіти до Алма-Ати. З 5 лютого у мене запрошення до Ірану і потім до Америки. Анатолій»
Анатолій Букреєв та Сімоне Моро перед експедицією на Аннапурну
