Маттерхорн: північна стіна і коронавірусна епопея

Іван Бандрівський і Ігор Бабенчук на вершині Маттрехорн. Фото Іван Бандрівський і Ігор Бабенчук
Іван Бандрівський і Ігор Бабенчук на вершині Маттрехорн. Фото Іван Бандрівський і Ігор Бабенчук


16 березня 2020 року двійка українських альпіністів зі Стрия: Іван Бандрівський і Ігор Бабенчук зробили зимове сходження по одному з найскладніших маршрутів на "ікону Альп", гору Маттерхорн.

Двійка пройшла 1100-метровий маршрут Шмідта (Schmid route) по північній стіні на вершину гори, спуск проходив по ребру Хёрнлі (Hörnligrat), по північно-східній стороні гори.

Категорія маршруту Шмідта оцінюється як TD, V, P3, WI 4+, M5

За це сходження Іван та Ігор були нагородженні званням Чемпіонів України з альпінізму (технічний клас) 2020 року


1100-метровий маршрут Шмідта (Schmid route) по пінічній стіні Маттерхорна. Разбивка по участкам. Фото Marcel Dettling
1100-метровий маршрут Шмідта (Schmid route) по пінічній стіні Маттерхорна. Разбивка по участкам. Фото Marcel Dettling


Зараз Іван більш детально розповідає про це сходження:

"Хотіли-маєте! Повна версія, невідредагована, але жива! З помилками, з пропущеними розділовими знаками та іншими провтиками.
А для тих кому впадло читати то дивіться скорочену версію у вигляді відеоролика.
Маттерхорн. Історія одного сходження.
Маттерхорн - це така красива гора в Пенінських Альпах, розташована на кордоні Італії та Швейцарії. Має гора форму піраміди з яскраво вираженими чотирма гранями - гребнями Хьорлі, Цмут, Фурген та Ліон. Також гора має дві вершини та невелику сідловину між ними. На швейцарській вершині встановлена статуя святого Бернарда, а на Італійській - стальний хрест. Назви вершин походять від країн з яких були здійснені перші сходження, а не від територіальної приналежності. Обидві вершини знаходяться на кордоні вищезгаданих країн. Найвища точка гори сягає висоти 4478 метрів над рівнем моря.

Найближчими населеними пунктами біля гори є містечко Червінья (Cervinia) зі сторони Італії та Цермат (Zermatt) зі сторони Швейцарії. Зі сторони Цермату гора має характерний вигляд, який точно знайомий любителям гір. Цей вигляд насторожує, навіть трохи відлякує горосходжувачів. Мабуть саме тому перші спроби сходження були зроблені з протилежної сторони, з Італії, звідки гора виглядає не так суворо. Проте зовнішній вигляд буває оманливим. Після кількох невдалих спроб піднятися на гору італійським гребнем Леона шлях зі сторони Швейцарії виявився легшим. Перше успішне сходження було здійснене гребнем Хьорлі в 1865 році. Вже через кілька днів після першого успішного сходження був пройдений маршрут гребенем Ліона.

Фото Іван Бандрівський і Ігор Бабенчук
Фото Іван Бандрівський і Ігор Бабенчук


На сьогоднішній день обидва гребні залишаються популярними. Два інші гребні Цмут та Фурген являють трохи складнішу задачу, тому вони не такі популярні. Слід зазначити, що Маттерхорн був останнім з високих чотирьохтисячників Альп, на який ступила нога людини.
Як бачите гора дуже красива та цікава і не дивно що притягує альпіністів як магніт залізо. Я також не став виключенням з основної маси горосходжувачів та піддався на дію магніту. Вперше вживу побачив вершину в вересні 2014-го року і вже наступного дня разом з надійними друзями не могли повірити в те, що ми стоїмо на вершині красеня-Маттерхорна.
Піднялися ми класичним маршрутом гребенем Хьорлі. В наступні роки ще кілька раз піднімався на вершину з різними людьми різними маршрутами. Кожного разу отримував неймовірне задоволення від сходження і за дивним збігом обставин кожного разу на вершині була прекрасна сонячна погода. Якби я був Сізіфом і мав можливість обрати гору на яку котити камінь, то довго б не думав.
Вже давно, практично після першого сходження, в мене в голові крутився план як би то залізти на північну стіну Маттерхорну, яка являє собою досить не просту задачу, в порівнянні з гребнями. Точніше як залізти та злізти я прекрасно знав, а от з ким і коли це вже інше питання про яке вам розкажу.

Фото Іван Бандрівський і Ігор Бабенчук
Фото Іван Бандрівський і Ігор Бабенчук


Північна стіна Маттерхорну являє собою таку собі суміш сніжно-льодових полів, розвалених скель, колуарів та каміння. При чому ця суміш може бути в будь яких комбінаціях: чи то лід чи скелі засипані снігом, чи скелі покриті льодом, чи лід покритий каміннями. Одним словом все на купу з перепадом висоти біля тисячі метрів. Влітку, коли температура вночі від'ємна , а вдень додатня за цельсієм то порода сильно руйнується водою, яка вдень тече, а вночі замерзає, що призводить до частих каменепадів на маршруті. Також влітку дуже популярний маршрут Хьорлі, на якому часто з під ніг альпіністів каміння летить в сторону північної стіні. Отже влітку небезпечно, а от взимку те що треба. І людей іплюсових температур та каменепадів практично немає, а від'ємні температури на маршруті лише заставляють швидше шевелити бедрами. Хто ходить в гори, той знає, що зимові сходження на порядок важчі за літні. І світловий день короткий, і холодно до біса, в теплому одягу та черевиках не так зручно пересуватися. Всі дії займають більше часу та зусиль. Щоб схоження було успішним треба добрих та надійних партнерів в команду.
От тут все не так просто. Коли ходиш в гори то з різних причин партнери часто міняються: комусь не дозволяє сімейне становище вибратись в гори, комусь фінансове, ще в когось може травма появитися, причин багато. До 2014-го року я кожного літа вибирався в гори Кавказу на двадцять днів мінімум, а то і довше.

Літом 2012 пробув в горах повних два місяці, дуже продуктивний сезон видався. Взимку мене задовольняли Карпати, в міжсезоння переважно кримські скелі і все було добре. В 2014 все змінилося, до агресора ні ногою. Довелося шукати нові можливості для заспокоєння своїх амбіцій. Так відкрив для себе Татри та Альпи. Крім вище згаданих проблем добавилися ще проблеми з візами.
Тому про стабільну команду для сходжень мож було лише мріяти. Люди з якими раніше ходив в гори трохи відійшли від альпінізму, але не далеко, ще іноді вибираємося разом провітритись. А от нове покоління ще недостатньо підросло для складних зимових маршрутів. Проте є один чоловік який завжди готовий кудись лізти і пора року не має значення. Це Ігор Бабенчук.

Ща на першому десятку двохтисячних Ігор з Дружиною Тамарою (та ще з добрими людьми, це вже окрема історія) вчив мене як в горах ноги переставляти і натоптали разом багато снігу, і вечорами чаю випили не один казан. Ну от навчив на свою голову. В січні 2015-го поїхали ми бандою в гори Киргизстану лід довбати.
З Ігорем ми вже були як напарники. Сходили кілька кльових маршрутів, радості повні штани. Тоді одразу з'явилася реальна нагода та бажання втілювати мрії, лізти на стіну Матерхорна. Проте вже було мало часу для підготовки і робити ще один виїзд в гори було накладно і в фінансовому плані. Пробували організуватися зимою 2016-го.
Хотіли вибратися більшою бандою, були хлопці, що бажали сходити класичний маршрут зимою, а ми все про стіну думали. Все таки разом веселіше і є група підтримки, що немало важливо при сходженні. Уявляєте яке щастя коли після сходження вас зустрічають з гарячим чаєм?
Але щось тоді не склалися всі пазли і поїздка не відбулася.

Фото Іван Бандрівський і Ігор Бабенчук
Фото Іван Бандрівський і Ігор Бабенчук


В грудні 2017-го зробили ще один виїзд в Ала-Арчу. Тоді добре розімнулися на льоді тай зібралися на скельний маршрут на гору Бачичикей. Маршрут Шваба, може хтось знає.
В середині грудня це не найприємніший варіант лазити по скелях. Трохи ми там застрягли, я політав чуть-чуть мимо скель, холодну не зловили, але до місця ночівлі добралися вже далеко після опівночі. Тоді вирішили не турбувати долю і більше нікуди не пертися. Гуляли собі по району, топтали сніг та милувалися краєвидами. Вирішили прогулятися на гору Бокс, на спуску ще й лавину підрізали. Знаків було вже достатньо, щоб більше нікуди не лізти та і пора вже було додому повертатися. Так сталося що після повернення додому ми з Ігорем зустрічалися досить рідко, і в гори вибратися планів не було.

Ну але ви знаєте що сиділо в мене в голові і далі не давало спокою. Життя склалося так що в зимовий період я багато часу проводив в Татрах, лазив по льоді та скелях. Одного разу зустрів там старого друга з Дніпра Віталія Сиденко. Ми познайомилися ще в 2009-му в альптаборі Узункол. Розговорилися про життя, Віталік сказав що буде радий можливості вибратися кудись в гори разом. Но но но, не женіть коней, ще рано, в гори ми вибралися, но не туди куди ви подумали. Осінню 2019-го ми поїхали в Доломітові Альпи, багато гуляли, насолоджувалися краєвидами, сходили на Гросглокнер. В тій поїздці Віталік Розказав, що його близькі друзі Міша Поддубнов та Максим Куралєсов збираються зимою на лід в Італію, в містечко з цікавою назвою Конь. В них там по плану були навчання, а після навчань ми з Віталіком та ще з хлопцями мали приєднатися та весело провести разом час. Проте наступило сильне потепління і Міша з Максом поїхали додому якраз тоді, коли нам до Коня залишалося кількасот кілометрів. Одним словом ми були в горах, часу в нас було багато а льоду мало. Тоді я і сказав Віталіку, а може давай на Маттерхорн, це якраз недалеко від Коня. Віталік не відчував себе готовим до сходження і преконав мене що не варто рватися і ми пішли на Гран Парадізо, де також відхопили немало снігу та льоду.
Вже коли поверталися додому, в одному містечку на кільці побачили копію Маттерхорну витесану з каменя. В мене ніби язва загострилася. Одразу по приїзду я написав Богдану Мірчуку з пропозицією лізти. З тим хлопаком ми разом піднімалися на Маттерхорн осінню 2014-го, і після того він також не сидів на місці, активно ходив в гори, був в хорошій формі. Довго не думаючи Бодя сказав що готовий. Через кілька днів Бодя запитав чи я не проти щоб з нами ліз Павлиш, Тарас Павлишак, то наш дружбан, вони разом з Богданом багато переходили. В далекому 2008-му ми з Павлишом лазили разом в Криму.

На той час він був вже хорошим скалолазом та робив свої перші кроки в альпінізмі. Я був не проти, хоча знав що від Павлиша можна очікувати певну неорганізованість та непунктуальність, ми працювали разом на роботі та іноді зустрічалися з такими проблемами. Лемко, він же Богдан Мірчук запевнив мене що в горах Тарас надьога, але переживання в мене залишилися. Лізти в трьох мені не дуже подобається, краще коли двоє або четверо людей, тому я одразу подзвонив Ігору. Ігор також вже давно мав велике бажання залізти на цю гору, навіть в 2008-му зробив з друзями спробу, але до вершини тоді так і не добралися.

Ігор довго не думав, запитав коли їдемо, щоб з роботи відпроситися і попросив забрати його біля міста Катовіце, то в Польщі якраз нам по дорозі. Ніби все було добре, всі готувалися до великої пригоди. Лемко готувався найактивніше, так готувався що за кілька днів до виїзду йому терміново потрібно було перестрибнути через паркан ну і хто знає Лемка то вже здогадалися про подальший хід подій. Він впав і пошкодив спину, так пошкодив що ледве ноги волочив за собою а гори навіть у сні не бачив, бо заснути важко було. Добре що все обійшлося, може хіба за кілька років буде в Богдана ще один індикатор погоди. Прийняв рішення на гору лізти лише з Ігорем.
Далі розкажу як ми проривалися до нашої мети, але перед тим маленький відступ.

Фото Іван Бандрівський і Ігор Бабенчук
Фото Іван Бандрівський і Ігор Бабенчук


Чуть вище я писав про те як приємно коли після сходження зустрічають з гарячим чаєм. Так от, я написав кільком надійним друзям з пропозицією долучитися до процесу, але без сходження, розказав куди збираємося залізти і що нам не помішає група підтримки. Погуляти під схилами гори, побачити Цермат та відчути атмосферу гір це також велике задоволення.
На фоні закриття кордонів більшість людей відмовилися від такої пропозиції, але не Олько Гордійчук. Його задниця за кілометр чує пригоди і не може такого пропустити, а цього разу добре прислухалася і вчула пригоди за дві тисячі км від дому. Про Олька також варто розповісти детальніше.
З тим ковбоєм в капелюсі в нас багато пригод на двох, мабуть пів життя свідомого пліч о пліч прожили і багато каші разом з'їли. Олег завжди готовий підписатися на якусь авантюру, в 2019-му я їхав машиною зі Львова в Грузію, через Румунію, Болгарію, Туреччину. Шукав когось собі в дорогу, щоб самому скучно не було кермо крутити. В Олега на руках були квитки на літак до Тбілісі, але він вирішив що зі мною хоч довше, проте цікавіше. І не прогадав. Так само цього разу Олег швидко спакувався і ми вирушили на зустріч пригодам.

Ну нарешті все почалося. Запакували необхідне спорядження в надійного чотириколісного помічника на львівських номерах і вирушили в сторону Польщі. Ми ще навіть не підозрювали скільки ночей проведемо в бусі. В день нашого старту, з самого ранку всі соцмережі кипіли повідомленнями про закриття кордонів з Євросоюзом в зв'язку з поширенням епідемії коронавірусу.
Но в нас була ціль і ми маленькими кроками долали перешкоди на нашому шляху. Поїхали на пункт пропуску Краківець, з надією на те, що там великий потік людей і перекривати цей пункт пропуску будуть в останню чергу.
Все було більш менш добре, черг не було і ми швидко покинули територію України і впритул наблизилися до сусідньої Польщі. Обстановка на польській стороні була трохи напруженою. Всі прикордонні службовці ходили в скафандрах з фольги, чимось схожих на космічні. В бажаючих потрапити в польшу міряли температуру, запитували про самопочуття, просили заповнити анкету з різними даними, типу де перебував останнім часом, контактні номери близьких людей, щоб зв'язатися з ними якщо з нами щось трапиться і всяке таке.

Фото Іван Бандрівський і Ігор Бабенчук
Фото Іван Бандрівський і Ігор Бабенчук


Зараз це виглядає як звичайна процедура для входу в гіпермаркет Епіцентр, а для нас виглядало як перевірка перед вильотом в космос. Ще додавало драматичності те, що все відбувалося вже вночі і мені постійно хотілося кашляти, бо я на днях повернувся з Татр де трохи переборщив з холодним пивом і мав неприємні відчуття в горлі. Ми проскочили.
Летимо по пустому автобаму А4 в сторону Катовіце, де маємо забрати Ігоря та заскочити до нашого друга Данила, щоб забрати в нього ще деяке спорядження. За кілька кілометрів польської дороги починає підкрадатися сон, мабуть він забув що нас з Олегом не так легко зламати. На ходу Олег варить кавуі, кілька кругів навколо буса піднімають тонус та настрій.
Вже було світло на вулиці коли ми забрали Ігоря і приїхали до Данила. В Данила все таки вирубалися на кілька годин для відпочинку. Після сну продовжили наш маршрут. На кордоні з Чехією помітили багато поліцейських машин, які зупиняли тих хто в'їжав в Польщу, ну а ми проскочили ще один кордон. Приємно тішили майже пусті дороги та напівпустий супермаркет, куди ми заїхали докупити продуктів та пообідати. Здавалося що все йде гладко, але насторожували ще кордони з Німечиною, Австрією та Швейцарією а потім ще все те саме в зворотньому напрямку. Як виявилося наші переживання не були марними. Німці зупинили нас на в'їзді в свою країну.

Були вони без скафандрів, проте в масках. Звичайна процедура, ваші паспорти, куди прямуєте? як себе почуваєте? можна заміряти вам температуру? Коли термометр у всіх трьох показав по 38 градусів цельсія то поліцаї швидко відійшли на безпечну відстань від нас і ми продовжили не просто спілкуватися, а перекрикуватися. Вони наполягали на тому що нам потрібно пройти обстеження, я я пробував пояснити їм що з такою температурою я б не міг керувати авто та щей збиратися лізти за кілька днів на гору.
Найважче було стримувати кашель, а то б точно нас ізолювали. За кілька хвилин нам ще раз з витягнутої руки всім по черзі поліцаї приклали термометр до лоба. Сцена була епічна. У всіх була законна температура в районі 36.6. Нам побажали успіху та щасливої дороги. Тепер ми вже були готові до всього. Соцмережі вже горіли від повідомлень що все в Європі перекрито та паралізовано, але ми бачили ситуацію на свої очі і продовжували наш шлях. Ми не знали чи зможемо добратися до Швейцарії в той день, і не хотіли зупинятися наніч, бо на наступний день мож було вже нікуди і не виїхати.

Фото Іван Бандрівський і Ігор Бабенчук
Фото Іван Бандрівський і Ігор Бабенчук


Нам пощастило, в Швейцарію ми потрапили ще до опівночі і вже без пригод. Всі наші намагання знайти житло наніч щоб відпочити закінчилися поразкою, якісь готелі закрилися в зв'язку з вірусом, для когось було надто пізно щоб приготувати нам номери. А нам ще залишалося біля чотирьохсот кілометрів до місця призначення. На автобамах кілометри летять швидко. Зупинилися поспати на парковці вже за кілька десятків км від Цермату. Зранку поснідали і погнали далі.

Містечко Церматт є дуже затишним та мальовничим а ще в нього заборонений в'їзд автомобілям з ДВЗ. Тож бус ми залишили на парковці в містечку Теш, що є крайнім перед Церматом. З Тешу можна добратися до Церматту на поїдзді чи таксі, проте ми вирішили прогулятися пішком щоб трохи розімнути ноги після делекої дороги. Іти було недалеко, кілька раз ходили цією стежкою в теплу пору року, приємні краєвиди, гірське повітря, одна насолода. Але одразу за виходом з містечка нас зустрів розкислий сніг. Іноді сніг був глибиною в коліно, іноді траплялися лавинні виноси у вигляді великих куп замерзлих сніжно-льодових м'ячів через які нам довелося пробиритися. Ну от і побачили ми Цермат.
Потратили немало сил на прогулянку в кілька кілометрів з важкими рюкзаками. Зігрівала нас думка про те що в Церматті ми сядемо на підйомник, підїдемо якнайближче до підніжжя гори (до чорного озера), там пообідаємо, ще кілька годин і доберемося до притулку Хьорлі де вже зможемо відпочити. Не так сталось як гадалось, в касі нам сказали що зранку почався карантин і ми запізнилися на день.

Підйомники не працюють, всі готелі закриваются. І тут ми зрозуміли що це прекрасна ще одна можливість розім'яти ноги та спини після довгої дороги і для окліматизації непогано плавно набирати висоту з помірними навантаженнями. І тут в роботу ключився Олег. Він саме поїхав з нами щоб допомогти чим може і також внести свою долю в це сходження.

Слід відзначити що протягом всієї поїздки Олег відмінно виконував роль штурмана та звязкового із зовнішнім світом. Так от в цей скрутний момент Олег взяв на себе не легку ношу у вигляді частини спорядження, провізії та фототехніки (Олег полюбляє фотографувати) і бездоганно вписався в роль контролера за плавністю набору висоти. Мабуть засидівся в офісі і набрав трохи інертності на боках в районі талії, а важкий рюкзак загострив ситуацію. Ми піднімалися лижною трасою, час від часу скорочували дорогу через ліс, часом снігу було вище коліна, часом була добре вкатана дорога. Ще з перших хвилин підйому ми зрозуміли, що до притулку Хьорлі нам за день не добратися. Олег відставав все більше, а сонце вже було близько до обрію. На щастя наметів в нас не було, а то б поставили на лижній трасі а зранку влаштували б епічну фотосесію.
Я знав що на березі чорного озера є капличка, в якій можна сховатися і переночувати, раніше альпіністи ховалися там при негоді. Ми з Ігорем добралися до того озера якраз на заході сонця. Також біля озера є однойменний готель, який був зачинений. Ми пробували достукатися до персоналу який був в середині, але нам не відчинили.
Поки чекали Олега сильно замерзли. Я одягнув всі теплі речі які мав і лише уявляв як холодно буде на горі.

Фото Іван Бандрівський і Ігор Бабенчук
Фото Іван Бандрівський і Ігор Бабенчук


Дочекалися Олега і пішли шукати місце для ночівлі. Іти в капличку не спішили, там кам'яна підлога, карематів в нас також нема і лавки вузькі та короткі. Вирішили роздивитися будівлю верхньої станції підйомника, яка була зовсім поруч.
Подумали що може бути технічне приміщення де наприклад ретраки чи снігоходи паркують чи може ще щось таке, нам би від вітру заховатися і ми дамо собі ради. І як то кажуть хто шукає той знаходить. Знайшли відчинений туалет, навіть два. Поселилися на підлозі в жіночому, там було більше місця і все таки дівчата трохи акуратніші за хлопців і унітази не обсикають. В нас були дві кабінки з унітазами-табуратками, гаряча та холодна вода в умивальнику, розетка для зарядки телефонів, навіть опалення було, але ми його виключили, бо було досить тепло, а обігрівач шумів коли вмикався. Смачно повечеряли, напилися досхочу чаю, на підлозі розкинули рюкзаки, мотузки та різні шмотки, накрилися двома спальниками на трьох і почувалися дуже комфортно.

Єдине що нас тривожило це датчик руху, який вмикав світло при кожному перевертанні. Ну і Олег згадав що не просто так ніс фото техніку з собою і що саме прийшов час фотографувати нічний Матерхорн на фоні зоряного неба. Ну такі фотографії робляться не за одну хвилину, ну і не з першої спроби. Олег виставляв таймер на фотику і забігав грітися всередину, потім вибігав дивитися що вийшло. Одним словом працював в тандемі з датчиком руху. На диво це нас веселило.

Вранці ми прокинулися зі свіжими силами та легким відчуттям крепатури в м'язах. Поснідали і вирушили далі під гору до притулку Хьорлі. Ми вже нікуди не спішили, в нас був весь день попереду. Дорога далася не легко, особливо для Олега.
В притулку є зимова кімната на другому поверсі, вхід в неї по драбині схожій на пожежну, не дуже зручно підніматися, проте ніколи вхід не задуває снігом. В кімнаті зручні чисті матраци, світло, розетка і туалет. Умови навіть дуже комфортні. На терасі притулку нас пригріло сонечко, ми роздяглися та приймали сонячні ванни, але без фанатизму, щоб не згоріти. Також прийняли добрячу порцію їжі, чаю і навіть кави. Якраз прийшов час починати фінальну підготовку до маршруту.

Ми зібрали все необхідне спорядження і вирішили прогулятися до початку маршруту, щоб добре роздивитися рельєф та дорогу якою нам лізти наступного дня. Від Притулку ми пройшли до початку класичного маршруту, а далі повернули траверсом вправо. Під ногами було багато снігу, доводилося топтати глибоку траншею. Ми дійшли аж до бершрунду - до місця де потрібно зв'язуватися мотузкою та продовжувати рух вже зі страховкою. Ці розваги залишили вже на наступний день, також залишили цілу купу спорядження в мішку в невеликій сніжній ямі. Над мішком зробили тур з кількох каменюк, щоб вночі легше було відшукати наше добро. Добре роздивилися що нас чекає на старті та зробили кілька фотографій північної стіни, щоб по них можна було краще орієнтуватися вже при сходженні.

Фото Іван Бандрівський і Ігор Бабенчук
Фото Іван Бандрівський і Ігор Бабенчук


При поверненні до притулку ще краще протоптали собі дорогу і вже були впевнені що до початку маршруту вночі потрапимо без проблем та збережемо трохи сил. В притулку приготували вечерю, ще раз переглянули опис маршруту, узгодили з Олегом комунікацію, спакували рюкзаки і лягли відпочивати. В рюкзаках були пухові куртки, аптечка, один бівачний мішок на двох, один пальник-джет зі стограмовим балоном газу, дві упаковки їдла, два снікерса, кілька кусків сиру та ковбаси, кілька пакетиків чаю, дві півлітрові пляшки з водою. Часто так буває, що перед сходженням погано спиться, так було і в цей раз. Але лежаче положення в теплому спальнику забезпечує непоганий відпочинок.
Друга година ночі. Підйом. Легкий перекус з чаєм і ми готові стартувати. Погода просто бомба - небо зоряне а мороз тріскучий як в Карпатах на Різдво. Хочеться бігти щоб зігрітися, але ідемо розважним кроком щоб зберегти сили, вони нам ще знадобляться. За хвилин сорок від старту ми вже були біля того самого бергшрунду де залишали спорядження. Нарешті зігрілися.
Звязування та розвішування на себе спорядження зайняло кілька хвилин, системи одягнули ще в притулку, щоб не робити це на морозі. Перелізли через бергшрунд і вийшли на льодові схили. Знов захотілося бігти, щоб зігрітися, але льодовому підйомі сильно не розженешся.
Йдемо одночасно, я кручу бури та по можливості між каміння закладаю закладки чи френди, це трохи швидше ніж бури крутити. Ігор ззаді все викручує та знімає. Від льоду мерзнуть пальці на ногах, час від часу трапляються сніжні острівки, де можна стати не лише на передні зуби кішок, а на всю стопу та зробити кілька махів ногою. Зігріваємося як можемо. Десь вдалині із за горизонту вилазить сонце, ми на північній стіні, тому його промені зможемо відчути на своїй шкірі не раніше ніж на вершині. Все одно після світанку стає трохи тепліше. Після льодових полів маршрут забирає траверсом вправо, через скельні виступи. Далі по діагоналі і вверх через скельні стінки виходимо до великого внутрішнього кута - РАМПИ. Якраз тут найцікавіше лазіння. Скель надиво сухі, трохи припорошені снігом. Час від часу трапляються льодові міні річки, доводиться витягувати інструменти та лізти з ними.

На складніших участках скидаю рукавиці що краще відчувати скелю, як тільки пролажу то одразу одягаю рукавиці та відігріваюся. Чим вище тим більше льоду. Знов мерзнуть ноги. Знов скелі, можна відігрітися. В якийсь момент рампа зікінчується і дорога ніби повертає вліво, бачимо притулок Солвея на гребені Хьорлі, туди нам не треба. Повертаємо праворуч і за невеликим гребнем нас чекає ще трохи крутого льоду. Добре що майже всю зиму прольодолазив і легк справляємося з перешкодою.
Зупиняємося трохи перепочити та перекусити. Вода замезрзла, в горлі пересохло, хавка не суху не лізе, перекус закінчено рухаємося далі. Проходимо важкий траверс вправо, ще кілька затяжних льодових кулуарів вверх та виходимо на розвалені скелі середньої складності.
Нарешті трохи відчули висоту, швидко рухатися стає все важче, хочеться час від часу віддихатися, починає поболювати голова. Терпимо. Ліземо дуже акуратно, страховка чуть краща ніж уявна. Далеко внизу видніється льодовик і хочеться спуститися до нього, але вже на наступний день. Далі виходимо на гребінь, який поступово виположується. 17:00 ми на італійській вершині, гріємося в променях сонця що заходить, кілька фото, пакуємо зайве залізо в рюкзаки і вирушаємо на спуск через швейцарську вершину і далі по гребню Хьорлі.
Наша мета добратися до темноти до притулку Солвея, що на чотирьох тисячах, там можна заночувати, щоб не спускатися вночі.
Спуск я добре пам'ятаю, то основним завданням була боротьба з втомою та гірською хворобою. Не спіша доповзли до притулку і нарешті розтопили воду. Ну дуже смачна вода на такій висоті, особливо коли перший ковток за день робиш о восьмій вечора. Далі пішло все що було, і чай і сир і омлет від їдло, все залетіло як в пусту яму.

Фото Іван Бандрівський и  і Ігор Бабенчук
Фото Іван Бандрівський и і Ігор Бабенчук


Закутался в шерстяні одіяла і вляглися на матрац полижче один до одного. Передали Олегу та рідним що в нас все добре і пішли спати. Спалося дуже добре, вранці прокинулися зі свіжими силами, з'їли по кусочку хліба з сиром запили чаєм і продовжили спуск. Передали Олегу що будемо на місці через три години, щоб збирав наші речі і варив чай. Олег не відповів. На диво спусковий гребінь бус сильно засипаний снігом, що нам добряче полегшувало спуск. Місця де влітку доводилося злазити по скелях ми проходили пішком, ніби зимою з Малої Говерли. Досить швидко ми були вже біля притулку. Олег лежав всередині з квадратною головою, його як то кажуть накрило. Після всього пройденого збирання речей та приготування хавки вже було відпочинком для нас.
Ми розляглися на тій самій терасі що і кілька днів тому, далі грілися на сонечку та попивали чайок. Попереду нас ще чекав спуск в Цермат та повернення додому.
На спуску не було нічого особливого, помло переставляли ноги і вже за кілька годин в Церматі сіли на поїзд і добралися до буса. Перекусили і одразу вирушили в дорогу. А от добирання додому перетворилося ще в одну цікаву пригоду.

Нас знову чекали кордони кількох країн і через загострену ситуацію з поширенням вірусу в нас просто не було шансів уникнути пригод. До кордону Швейцарії-Австрії ми докотилися досить швидко. Після спуску з гір енергія в тілі здається нескінченною і кілометри на пустих автобанах летять швидко, ніби магебайти в роумінгу. Швейцарський поліцай лише глянув на номера буса і махнув рукою, щоб ми швидше проїжджали. Австрійський прикордонник пояснив нам що ми можемо пересуватися в їх країні лише транзитом і не можна ніде зупинятися наніч. Нам такі умови підходили навіть дуже, то ж ми підписали письмову згоду і рушили далі.

Німці були ще більш лаконічними, запитали звідки їдемо, куди їдемо та побажали щасливої дороги. Здавалося що залишилося кількасот кілометрів хороших доріг, кордон з Польщею, яка завжди була лояльною до українців, і ми зможемо пити чай вже вдома. Насправді потрапити в Польщу виявилося не так легко. На кордоні ви встали в шстдесятикілометрову чергу (уявіть собі 60 км машин на автобані). Більшість машин були фурами які застрягли тут на довго. Між фурами був утворений коридор, яким їздили машини волонтерів червоного хреста та мальтійської служби допомоги та роздавали воду та продукти водіям які стали заручниками ситуації. Ми трохи нагло скористалися коридором щоб проскочити до з'їзду з автобану. Звичайно нас зупинили поліцаї, пояснили що так не можна робити і вже почали виписувати нам штраф в розмірі 240 тутешніх валютних одиниць. Тут нас виручив Олег зі знанням німецької мови, він пояснив ситуацію поліцаям і ти вирішили нас простити і сказали зїжати з автобану і їхати на пункт пропуску в містечку Гьорліц. Їх рішення співпало з нашими бажаннями, ми подякували і попрямували у вказаному напрямку. Слід зауважити що англійську поліцаї також розуміли, але слухати нас стали лише тоді коли звернулися до них їх рідною мовою. Тому не лінуйтеся вивчити кілька слів мовою країни в яку збираєтеся, це ніколи не завадить.

В Гьорліці нас чекала вже трохи менша черга з бажаючих потрапити до Польщі, ми відстояли всього біля восьми годин. Місцеві жителі організували для таких як ми пункти підживлення смачними стравами, то ж з голодом проблем не було. Між машинами ходили волонтери, роз'яснювали ситуацію просили заповнити наперед анкети, щоб зекономити час прикордонників. Коли діло нарешті підійшло до перетину кордону, то нам пояснили що в Польщу можуть вїжати лише громадяни Польщі та особи що мають дозвіл на проживання чи працю в Польщі. З нашої компанії таку можливість мав лише Ігор, проте він вирішив продовжувати пригоди з нами, а не шукати нових самотужки добираючись серед ночі до Катовіце.

Маттерхорн. північна стіна. Фото Іван Бандрівський і Ігор Бабенчук
Маттерхорн. північна стіна. Фото Іван Бандрівський і Ігор Бабенчук


Далі було веселе продовження ночі, дзвінки в різні посольства, спроби вирішення ситуації. Нам підказали один можливий варіант як потрапити додому. З Австрії мож було потрапити у Угорщини лише через один пункт пропуску і лише в певні години між 21:00 вечора та 5:00 ранку, а вже в Угорщині по транспортному коридору пропускали до України. Проте щоб потрапити на той завітний пункт пропуску нам потрібно було об'їхати Чехію, в якій оголосили воєнний стан і не пропускали нікого. Прикинули по гугл карті, що їхати нам біля тисячі кілометрів і до 5:00 ранку ми вже ніяк не встигаємо, тому вирішили провести ніч на парковці на автобані щоб трохи відпочити, а вже вранці вирушити до омріяної цілі.

Ми знали пункт пропуску через який пропускають з Австрії в Угорщину, а от про в‘їзд в Австрію інформації не було. Ми вибрали найкоротший можливий шлях і зазнали фіаско. Австрійські поліцаї взяли наші паспорти і повернули зі штампами про заборону в'їзду у зв‘язку з карантином. При спробі повернутися в Німеччину нам розказали таку ж історію, типу карантин і пустити вас не можемо. Ми не дуже раділи перспективі очікувати закінчення карантину на мості через дунай між двома європейськими країнами, тож довелось використовувати всі комунікативні здібності щоб покращити ситуацію. Якраз в цей час Олегу на пошту прийшов лист від представника українського посольства в Австрії з детальним поясненням маршруту слідування. Виявилося що і в Австрію слід їхати через конкретний пункт пропуску. Подумали що це буде наша остання спроба, якщо не получиться, то залишаємося в Німеччині, не пропадем. Ще кілька сот кілометрів мальовничими дорогами вздовж Дунаю і нас радо вітали австрійські прикордонники. До Угорщини докотилися швидко. Там добре відчули всі переваги карантинного режиму. Маски, скафандри, термометри, метушня на кордоні; на заправку вхід не більше ніж п'ять чоловік, проте біля входу черга з пятидесяти людей це норма.

Далі нас чекав кордон з батьківщиною. Дуже хотілося додому, але кілометри бігли вже не так швидко. Десь до району Будапешта поліція слідкувала за трафіком з'їздах з автобану, а вже після столиці контролю ми не помічали. Поїхали найкоротшою дорогою, так як на гарячу лінію МЗС дозвонитися не змогли а на сайті знайшли інформацію що працюють всі пункти пропуску між Україною та Угорщиною.
Виявилося що не всі, а лише один. Ще трохи часу в дорозі і ми як ніколи зраділи вигляду наших прикордонників. Крім стандартної процедури проходження кордону нас попросили заповнити невелику анкету та погодитися на самоізоляцію на два тижня. В анкеті потрібно було вказати країни в яких були за останні десять днів, виявилося мало місця щоб перерахувати всі, які ми встигли відвідати.

А ще на кордоні захотілося в туалет, і після його відвідування було зрозуміло що коронавірус там не просто не виживе. Ще кілька хвилин чекали в машині на наші документи та спостерігали як прикордонник оглядає старанно багаж сусідньої машини в масці та рукавичках, а після закінчення огляду в тих самих рукавичках чухає свого носа під маскою. Від дому нас віддаляли якихось триста кілометрів наших рідних автобанів з вбудованими обмежувачами швидкості. "


Теги: Іван Бандрівський, Ігор Бабенчук
Автор: Іван Бандрівський, https://www.facebook.com/
Просмотров: 378
Опубликовано 2021-04-06 в альпинизм