Аладаглар. Моя перша міні експедиція

Це огляд про одне з моїх найулюбленіших місць на планеті куди я потрапив у вересні 2020 року та і взагалі найкраще що зі мною трапилося у тому році.
Якщоб не всесвітній карантин, можливо, я б ніколи навіть і не дізнався про Аладаглар...
Припускаю, Аладаглар може викликати контрастні відчуття: комусь дуже сподобається, для іншого він буде чимось дуже некомфортним та одноманітним. Так шо маю на меті допомогти зрозуміти чи варто туди їхати тим, хто там ще не був.

Фото thedovewithasmartphone
Фото thedovewithasmartphone


Я офісний (зараз remote) працівник який захоплюється альпінізмом, хайкингом та бігом і майже весь свій вільний час присвячую цьому. Офіційно маю значок “альпініст Казахстану” та робив трошки неофіційних сходжень складніших за значок в Італії та Аладагларі (Туреччина) Мій інстаграм.

Інформацію хочу подати більше як опис емоцій які отримав роблячи у Туреччині своє перше тредове сходження категорії 3Б другим номером у зв’язці. Якщо вам буде цікаво дізнатися більше технічних деталей - відповім у діректі.

Початок

Після повернення з Туюк-Су на початку 20 року наступна альпіністська ціль була закінчити у літній сезон сходження на Маттерхорн (бо у 19 році встиг тільки до піку Тіндаля у відведений час) але карантин :) Знову, згадуючи локдаун і завдяки йому я вперше побачив Чорногірський хребет влітку бо особливо варіантів куди летіти не було. Туди пішов почитати книжки та спробувати побігати свої перші гірські трейли. Одного вечора зрозумів що вже дуже-дуже сумую за ночними сходдженнями тож о 4 ранку вирушив з Вухатого на Піп Іван Чорногірський та дуже кайфанув від вітру, прохолоди, світла налобного ліхтарика та світанку. Але все одно залишилося сильне відчуття що знову хочу у великі гори та технічний альп. Буквально наступного дня почав більш активно шукати варіанти та дізнався від знайомої про Аладаглар. Вона там була не довго, інформації було мало, але сказала що точно варто їхати.

Трошки погугливши загорівся бажанням зробити міні-експедицію у Туреччину: Аладаглар (вивчити район, поскелелазити, зробити якісь альп сходження та мультіпітчі), а потім проїхати пів Туреччини та зробити своє перше висотне сходження на Арараті. Зрозумів що це не соло поїздка та її треба робити з більш досвідченими альпіністами. Зі знайомих туди ніхто не збирався.
По факту на протязі усієї подорожі нас було двоє: я і гід Віталій Шлюпка з яким мені з самого початку було комфортно та зрозуміло спілкуватися.

Район Аладаглар

Це гірський хребет 30 км у довжину на півдні Туреччини з великою кількістю скельних піків висотою 3500-3800 м. Це безліч пробитих та тредових трас та мультіпітчей у мальовничих каньонах. Це десятки альпіністських маршрутів від 1Б до 5Б. Це національний парк. Це можна сказати пустеля з горами. Це така окрема планета зі своєю атмосферою, безлюдяністю та одночасно близько до цівілізації.

З України дістатися зручно та швидко. Найближчі великі аеропорти є у містах Кайсері та Адана (можна долетіти Пегасусом або Туркішем), також підійде Анкара куди є прямий рейс Пегасуса з Києва. Квитки більш-менш доступні: 150-200 долл. в обидві сторони з багажем 20+8кг Далі краще взяти у оренду авто (щоб скоротити час на підходи) воно обійдеться від 20 долл. на добу. Також є рейсові буси та таксі. Дороги всюди добрі. Далі треба їхати у село Чакурба. Від Кайсері або Адани дорога займе до двох годин.

У Чакурбі є два найвідоміші кемпінги де можна жити у кімнатах або поставити намет, користуватися кухнею, придбати або сфотографувати гайди для скелелазів та альпіністів.

Один з кемпінгів належить скелелазам які активно розвивають цей район та є авторами гайду. Ми вирішили зупинитися в іншому - Mountain Hostel, який належить турецькому ультраранеру Оралу.

Цей кемпінг дуже сподобався атмосферою, фруктовим садом, господарями та уютом. Про Орала та його хостел є окремі відео. У сусідньому селі Чамарді є великий базар та супермаркет і окремо лавка де можна придбати пиво.

Центр Чамарді. Фото thedovewithasmartphone
Центр Чамарді. Фото thedovewithasmartphone


Найкращий час відвідування району для лазання та літнього альпу зі слів місцевих мешканців - з квітня по жовтень. Клімат сухий, вдень жарко, вночі, навіть влітку, температура може опускатися до +7-10 Води не дуже багато: є на деяких стоянках на висоті до 3 тис. м. та у майже висохших озерах, є трошки сніжників але вони далеко та високо, у травні-червні кажуть води в Аладагларі більше. У хостелі з водою прболем не було - можна пити та набирати з крану досхочу. Зимовий Аладаглар то більше про фрірайд.

В 10 хвилинах їзди від Чакурби є два дуже гарні каньйони з сотнями трас та мультіпітчів, є пробиті, є треди. Складність в основному починаючи від 6А, трохи є і 4ки та 5ки. Гайд більш менш зручний та актуальний. У вересні на сонці було трохи жарко, влітку кажуть там взагалі дуже спекотно. Але завжди можна знайти сектори у тіні.
Порода - ракушняк, тому пальці і ноги у шортах перші дні лазання були дуже порізані та потерті. Багато трас не дуже лажених так шо часто можна відламати камінь або зустріти кущі і землю. Після Українських скельних районів або Альп то здається складно та не зручно, але ми за пару днів звикли до рельєфу.
Для тредів в основному використовували маленькі та середні камалоти і закладки. З мотузкою 60 м було зручно - багато трас близько 30 м заввишки.
Зробив висновок що поїздку в Аладаглар чисто для скелелазання треба розглядати якщо впевнено лазиш від 6А\B з нижньою щоб багато днів там цікаво провести, або воно цікаво та корисно на 2-3 дні для розминки перед альп. сходженнями як зробили ми.



Так виглядає місцевий гайд для скелелазів.  Фото thedovewithasmartphone
Так виглядає місцевий гайд для скелелазів. Фото thedovewithasmartphone


 Фото thedovewithasmartphone
Фото thedovewithasmartphone


Трохи далі та вище каньйонів починаються плато де ви можете залишити машину за окрему плату національному парку або приїхати з кимось з місцевих. З нашого досвіду на більшість підходів треба закладати один день з Чакурби та ставати на бівуак під маршрути (автівкою до плато, потім 3-4 години пішки). Без автівки взагалі буде дуже багато пішки ходити по степу під палючим сонцем.
Для альпіністів є великий та зручний гайд турецькою від Tunç Fındık, гід перекладав його фото через гугл.
Знаючи район, за тиждень можна легко зробити 2-3 цікаві сходження. По факту ми встигли одне. Багато часу витратили на вивчення підходів бо не були впевнені де саме є вода, по мапі і на самих підходах є незрозумілі моменти, пару днів була гроза та дощ (що дуже рідко для того району у вересні) Розглядали багато різних піків та маршрутів - обрали один з найпопулярніших піків Демірказик по маршруту північно-західного гребіню 3Б альп складності.

Плато Арпалік, є джерельна вода, є де залишити авто.  Фото thedovewithasmartphone
Плато Арпалік, є джерельна вода, є де залишити авто. Фото thedovewithasmartphone


Так виглядає гайд для альпіністів.  Фото thedovewithasmartphone
Так виглядає гайд для альпіністів. Фото thedovewithasmartphone

Так виглядає гайд для альпіністів.  Фото thedovewithasmartphone
Так виглядає гайд для альпіністів. Фото thedovewithasmartphone



Сходження на Демірказик (по північно-західному гребеню 3Б)


Демірказик, штурмовий табір на висоті 3000 м, у тіні північна стіна та північно-західний гребінь справа
Демірказик, штурмовий табір на висоті 3000 м, у тіні північна стіна та північно-західний гребінь справа


Для проходження маршруту треба набрати приблизно 700 м висоти. Десь 80% маршруту пройшли одночасним лазанням по гребеню (3А-4С складності лазання) Ключ знаходиться на жандармі на 3 мотузки. Є два варіанти проходження жандарму: лазання 6А або 5С. Ми вирішили проходити ключ по 5С бо це вже було на межі мого лазання з верхньою у ботах з вібрам підошвою та з рюкзаком, а жумарити жандарм не хотілося зовсім. На самому жандармі є доволі стрьомний гребінь метрів 20 завдовжки. Далі з жандарму треба зробити дюльфер на 50 метрів та продовжити сходження по гребеню. Демірказик має два піки. По нашому маршруту між піками також був стрьомний гребінь метрів 50 завдовжки. Спуск ми вирішили зробити по класичному маршруту.

З основного спорядження були камалоти, закладки, мотузка 60м, петлі, відтяжки, расходка на дюльфер.
Увесь маршрут я був в альп ботах з вібрам. У літній сезон то занадто для Демірказику. Цілком вистачить кросівок для лазання та просторих скельників. Скельники я брав у штурмовий рюкзак але перевзуватися не було багато часу та особливого сенсу. Пуховка та мембранка дуже, знадобилися! У тіні на вітрі вдень бувало дуже холодно на скелі.

По часу на все закладайте як мінімум 10-12 годин. Маршрут дужеее довгий! Починати можно затемно з ліхтарями бо на старті лазання просте, але рельєф нестабільний, то треба обережно.

Після розминки у каньонах нам вже був звичний ракушняк та шатуни. Дуже багато камінчиків осипається. Майже кожні десять хвилин щось маленьке прилітає на каску. Вже на спуску я почав психувати від того, бо дуже достало, але дякую горі шо було тільки дрібне :)
Інколи вище 3500 зустрічаються кущики на полках та гнізда птахів. Був також маленький камін з впадиною та сніжником. По маршруту достатньо поличок де можна впевнено стати обома ногами перепочити і слухати тишу та свист від крил птахів. Інколи у цю тишу прориваються звуки намазу з сільських мечетей. Я від цього по доброму божеволів: то так якось по справжньому та кайфово було дивитися на прірву вниз відчувати та чути ото все!

Також рельєф Демірказика на класичному маршруті по якому спускалися дуже специфічний: немає звичного пирога зеленка-сипуха-скелі-сніжник. Там усе наміксоване та переміксоване від вершини до підходу: різні види сипухи, жандарми, кулуари, стіночки, гребені.
Під маршрут є два підходи, але один з них складний з елементами лазання та без води. Тож після розвідки ми обрали більш простий з плато Арпалік до озера Діпсіс Голь з джерелом по дорозі. З ранку ми зібрали намети на плато Арпалік та десь в обід були біля озера та встановили намети у штурмовому таборі. Потім пішли набрати ще води в озері щоб чекала одразу після спуску у наметі. Вода була мутнувата, але я пив навіть сиру і все добре було. Потім готовали спорядження, пили чай з місцевим пастухом та пішли рано спати. Доречі, пастух дуже щирий хлопець та робить круті фото на мобільний телефон.

Перед сходженням дуже хвилювався бо до того я бував тільки на 1Б та на маршруті класифікованим 4А (але він був добре ходжений з перилами та канатами на ключах, більше схожий на віа феррату з великими ризиками по фактору погоди) Ну шо поробиш, я хотів цікавий тредовий маршрут, погодне вікно є, я під Демірказиком - треба йти.

План був вийти о п’ятій ранку, пролізти ключ до першої та бути на вершині о четвертій, а потім почати спуск. На початку шостої ранку ми вийшли від наметів, підійшли під маршрут о 6:50 ранку і почали його на початку восьмої. До ключу-жандарму я не дуже швидко ліз, але все було більш-менш просто, тільки від висоти відвик та інколи було дуже стрьомно дивитися вниз. Потім почав звикати. О першій ми тільки стали наближатися під жандарм. Прогноз погоди був добрий тож вирішили продовжувати сходження прийнявши великий ризик спуску по темному.

На жандармі, як я вже згадував вище, зустрів межу свого рівня лазання. Пару разів було дуже страшно зірватися (бо було об шо стукатися навіть з верхньою страховкою) то тоді робив якісь колхозні розпроки на ногах і дупою та надміру працював руками там де взагалі не треба було. Середній пульс на ключі був 166 та воно і відчувалося дуже шо запиханий і взагалі вже напрягаюся сильно. А були моменти я і похвалив себе коли робив відкидки котрі відпрацьовував перед сходженням на стенді та у Денишах та зміг вчасно розпізнати розклад на скелі. Шо я ще тоді дуже чітко зрозумів та відчув - ото шо без рюкзаку у скельниках у Коростишеві-Денишах лізеш або на стенді - то добре, але то не зовсім про альп. сходження на багато мотузок. Треба більше тренувати витривалість і більше з реальним спорядженням та не загоняти пульс так високо і не зривати м’язи. А ну і ще ж постійно камінці на каску падали. Пару разів каміння з під ніг виривалося та з під рук. Багато часу витрачав руками прощупувати шатуни - бо їх там дуже багато.

Озеро Діпсис Голь.  Фото thedovewithasmartphone
Озеро Діпсис Голь. Фото thedovewithasmartphone

Озеро Діпсис Голь.  Фото thedovewithasmartphone
Озеро Діпсис Голь. Фото thedovewithasmartphone


Біля озера Діпсис Голь починаються різні маршрути до 5Б складності.  Фото thedovewithasmartphone
Біля озера Діпсис Голь починаються різні маршрути до 5Б складності. Фото thedovewithasmartphone


Під маршрутом, ключ-жандарм у сонячному світлі.  Фото thedovewithasmartphone
Під маршрутом, ключ-жандарм у сонячному світлі. Фото thedovewithasmartphone


Початок маршруту, лазання дуже просте.  Фото thedovewithasmartphone
Початок маршруту, лазання дуже просте. Фото thedovewithasmartphone

Початок маршруту, лазання дуже просте.  Фото thedovewithasmartphone
Початок маршруту, лазання дуже просте. Фото thedovewithasmartphone

Далі трохи складніше.  Фото thedovewithasmartphone
Далі трохи складніше. Фото thedovewithasmartphone

Далі трохи складніше.  Фото thedovewithasmartphone
Далі трохи складніше. Фото thedovewithasmartphone


Стає високо, скоро ключ :).  Фото thedovewithasmartphone
Стає високо, скоро ключ :). Фото thedovewithasmartphone


Гребінь на жандарм та дюльферні петлі на ньому, ключ вже пройдено, фото Віталій Шлюпка
Гребінь на жандарм та дюльферні петлі на ньому, ключ вже пройдено, фото Віталій Шлюпка

Гребінь на жандарм та дюльферні петлі на ньому, ключ вже пройдено, фото Віталій Шлюпка
Гребінь на жандарм та дюльферні петлі на ньому, ключ вже пройдено, фото Віталій Шлюпка


Дюльфер з жандарму, та знову вгору, вже майже вершина! , фото Віталій Шлюпка
Дюльфер з жандарму, та знову вгору, вже майже вершина! , фото Віталій Шлюпка

Дюльфер з жандарму, та знову вгору, вже майже вершина! , фото Віталій Шлюпка
Дюльфер з жандарму, та знову вгору, вже майже вершина! , фото Віталій Шлюпка

Вершина Демірказику.  Фото thedovewithasmartphone
Вершина Демірказику. Фото thedovewithasmartphone


Десь о шостій були на вершині і почався захід сонця та ми почали готуватися до спуску. З приводу спуску у мене теж було багато хвилювань. Мені завжди спуски на ногах даються складно та повільно, а ще начитався-надивився про знатну сипуху на Демірказику перед сходженням :)

Спуск починається добре: є шлямбури для дюльферів, стінка лежача та рівна (закладні там особливо нікуди ставити, крюки є куди забивати) Дюльферів десь на 5 мотузок, вже детально не пам’ятаю. Відносно швидко їх зробили, в основному час втрачали на пошук шлямбурів у світі ліхтариків, а потім почалося трохи не по плану :) Стало темно та не зовсім зрозуміло куди йти і щось gps не дуже допомагав. Як ми вже потім дивилися, скоріш за все у темряві 20-30 метрів взяли не в ту сторону та не вийшли на потрібний нам гребінь з якого треба було продовжити спуск по кулуару. Замість того ми продовжили спуск в іншому напрямку, а gps вперто казав повертатися, то почали повертатися і так десь до другої ночі не могли попасти у потрібний нам кулуар, і вода майже закінчилася. Знайшли велику поличку. Вирішили подрімати там та почекати світанку. Одягнули усі теплі речі, замоталися у фольгу, пристебнулися за накинуту петлю та лягли на рюкзаки дрімати. Погода була суха та температура вище нуля так шо +\- комфортно було. І це була моя друга “холодна” ночівля на спуску, першу зловив в Альпах. Так що саме це я дуже спокійно сприйняв і мав вже уявлення що воно таке. Дуже сушило горло та губи, говорити важко було навіть ну і спати дуже хотілося. У той момент цінність води на моїй шкалі цінностей зайняла топову позицію. Воно так завжди і є, але у місті про це не думаю і переймаюсь чимось другорядним більшість часу.

На світанку шо перше мене шокувало - аж жутко стало по який сипуці навкруги я ходив так впевнено вночі. Вдень я б там би йшов боком як черепаха. Так само побачив стіночки по котрим швидко та впевнено лазив у темряві. Інколи мені мозок дуже заважає щось зробити та блокує страхом дії. Доречі, після отих ночних походів по сипухам я став набагато впевненіше та швидше їх проходити.

Наступний шок був як же ми спали поруч з необхідним нам маршрутом :) Через десять хвилин після того як ми продовжили спуск (насправді ми продовжили не спуском, а трошечкі піднялися вгору на розвідку) - побачили вузьке стремено у яке нам треба було пірнути і далі по кулуару та сипухам к наметам. О дев’ятій ранку були у наметах, багато пили води, трохи поспали. О п’ятій вечора були в хостелі, пив колу (я її п’ю 2-3 рази на рік у якісь нестандартні дні...) О сьомій ранку наступного дня почали добовий переїзд в Догубаязіт щоб зробити сходження на Арарат.


Висновки


Більшість вже зроблена по ходу огляду. Якщо вам подобаються пустелі або піщані острови, то скоріш за все дуже сподобається в Аладагларі. Якщо ви більше стендовий або альпійський скелелаз, то рельєф може вас шокувати.

Після заходу сонця на спуску я вже почав психувати: матерився та пару разів кидав камінчики об стінки. Як вже згадував, більш за все достали постійні камінчики на каску та останньою краплею був камінчик який впав і подряпав трохи обличчя. Дякую гіду що сприйняв це спокійно та розряджав атмосферу. Під час сходження було багато вау-вау та перші тижні завищене почуття власної важливості. Зараз вже дивлюся спокійно на це: маршрут цікавий, так довгий зі своїми приколами, але цілком по силам і там можна взагалі не психувати, а пройти його у кайф. Цікаво той самий маршрут пройти лідером та/або у зимовий сезон, але треба ще тренуватися. Точно хочу побувати в Адалагларі ще!

Основний персональний висновок для себе: менше думай та бійся, роби перший крок та йди, а там буде щастя :)

Теги: Аладаглар, Туреччина, альпінізм
Автор: thedovewithasmartphone
Просмотров: 536
Опубликовано 2021-01-27 в альпинизм